«А вас та мы и не признали!». Репортаж з Придністров’я - країни якої немає на мапі
Якщо Ви хочете побачити справжній СРСР - вам пряма дорога до невизнаної держави з довгою та промовистою назвою Придністровська Молдавська Республікаь (ПМР).
Але, на відміну від Білорусі де, як на мене, є розвиток, у Придністров’і суцільний застій. Тут ніби застиг час, а всі деталі та атрибути тієї держави доживають останні дні.
Нинішня республіка на лівому боці Дністра до 40-го року входила на правах автономії до складу Радянської України, а після - відійшла Молдавській РСР.
Коли ж почався розпад союзу Кишинів взяв курс на Румунію, в той час ПМР, де росіяни та українці становили 2/3 хотіла співпраці з Росією та Україною.
У 1991 році республіка проголосила свою незалежність - на два дня раніше від Молдови. Зав’язався військовий конфлікт. На користь ПМР зіграла 14-а російська армія. Зрештою сторони вогонь.
Зараз державу з назвою ПМР визнали лише подібні самопроголошені - Абхазія, Південна Осетія та Нагірний Карабах.
На всіх мапах цю територію, де проживають близько 600 тисяч людей, не знайдеш. Одначе вона не контролюється Кишиневом і тут є всі ознаки держави - влада, правоохоронна система, армія, власна валюта тощо.
(c) en.wikipedia.org
Ну от офіційна преамбула скінчилися. А зараз - мої враження.
Наш ранковий дизель «Кишинів - Одеса» прибув на станцію «Бендери - 2». До вагону зайшов прикордонник невизнаної республіки. На його питання «Что везем?» я відповів коротко: блок сигарет (у Молдові пачка LM коштувала влітку 2011 року 6 гривен, а у нас - 9), два літри вина та особисті речі. Отримавши таку детальну відповідь він пішов далі.
Дизель вже ніби збирався рушити, як до мене нарешті дійшло, що тут нам треба виходити. Я ледве не поїхав далі. На пероні нас вже чекали - молдавський прикордонник та придністровський. Останній заявив, що ми повинні заповнити імміграційну картку, бо інакше - штраф 350 місцевих рублів (близько 250 гривен).
Ми пройшли з товаришем міліціонером (його форма нічим не відрізнялася як у часи Союзу). Він нам підказав «Що» да «Як».
- Долго у нас будете? - спитав він.
- Пару днів, - відповів я.
До речі, оскільки тут 3 офіційні мови (молдавська ака румунська, українська та російська), то я став розмовляти виключно солов’їної.
Віддавши папери ми пішли. На вокзалі ще прибиральниця, почувши мою мову, заявила що я приїхав із західної.
Неподалік від вокзалу ми розміняли гроші (1 гривня - 1 рубль 30 копійок) і пішли на зупинку.
1.
Народу було багато і спитавши як потрапити до Бендерської фортеці пішли на своїх двох. По дорозі знімав цікаві моменти.
2.
Побачивши перехожого уточнили в нього як пройти до фортеці: «Идите вон туда - а там у мента спросите».
При чому, як виявилося потім, місцеві у розмові з незнайомцями сам так називають міліціонерів.
Ми, ледве знайшовши вхід на територію фортеці, що належала МВС ПМР, розказали про мету нашого візиту. Нам виділили міліціонера і він проводив нас крізь закинуті цехи до самої архітектурної цікавинки.
3.
Власне на території фортеці знаходиться військова частина.
4.
А от і Дністер
5.
Поки чекали на екскурсовода, я помітив ось таку урну. Пригадую у Донецьку такі років з 10-ть тому позникали.
6.
Нашим гідом став молодий хлопець. На відміну від інших придністровців він зі мною говорив українською. Експозиції особливо не вразила - потофткалися з Мазепою та турецькими султанами.
Хоча ні - дещо запам’яталося. Мешканців міста Бендери можна сміливо називати «бендерівці».
7.
Надивившись фортецю я та Сашко рушили у місто. Тут ще і досі майже скрізь військові - миротворці 14-ї армії. Захищають ПМР від молдавських агресорів. «Молдавських» та «агресорів», ага.
8.
І тут на зустріч нам йде жінка - військова. Її великі пластмасові окуляри, червона помада та кучеряве волосся, котре вона завила, ніби відправили мене у минуле - таке я десь бачив на початку 90-х.
По дорозі зустріли пам’ятник загиблим у конфлікті.
9.
Пост ДАЇ
10.
Кінцева тролейбусів нагадало зупинку «Вул. Горкого» у Донецьку, де закругляються маршрути №№ 4,7 та 11. Правда, донецьку зупинку десь так у 1998 році.
11.
Поруч продавали промислові товари
12.
На тролейбус ми так і не дочекалися - сіли на маршрутку і поїхали до Тирасполя. Пісня «Комбат, батяня, батяня, комбат», що заграла у салону, ще більше нагнітало і без того напружену атмосферу через військових та їхню техніку на вулиці.
Поки був час зібрав усі банкноти, які ми мали. Зверніть увагу на 50-ти рублях наш Тарас Шевченко.
13.
Після того, як ми лишили речі у нашого кауч-серфера - поїхали на вокзал. У придністровському варіанті молдавська ще досі пишеться кирилицею, на відміну від Молдови, де вживають латиницю.
14.
Тут теж був кіоск торговельної мережі «Промтовары» зроблений з кабіни баштового крану.
15.
Стрибнувши у маршрутку попрямували на прогулянку до центру столиці ПМР - Тирасполя.
Це білборд Сашко прокоментував так: «Человек слева дал команду сливать человека справа (Смирнов - на той час Президент ПМР)».
16.
І дійсно, на виборах наприкінці 2011 року був обраний новий голова Придністров’я.
У Тирасполі ще досі «живі» автомати з газ водою. Одначе працюючих ми так і не знайшли.
17.
Тираспольські «Славик и Димон».
18.
А це вже - посольства «друзів по невизнанню» - Абхазії та Південої Осетії.
19.
Місцевий автопарк. "Шкода 100" (дяка Ден Вол) нагадує «Запорожець» чи «Москвич».
20.
У 10-ти хвилинах від головної площі є затишний та чистий пляж на Дністрі.
21.
У цей день тут були випускні
22-23.
Державні атрибути та парламент ПМР
24-25.
А ось на що можна подивитися у місцевому музеї.
26.
27.
Вирішили трошки перепочити і купити в екзотичній точці пиво. Звеніть увагу на вираз обличчя бабусі.
28.
- Интересно, а тут пиво на улице можно пить? Что скажем милиции? - спитав я у Сашка.
- Извините, но ми вас не признаем, - жартівливо відповів він.
29.
Курс валют
30.
Далі, ще трошки погулявши, я а Сашко нарешті знайшли фешенебельний ресторан. Тобто, інтер’єр в нього як в одному з дорогих на вулиці Артема, а ціни у 4 рази менше.
Мій російський друг, побачивши меню, проголосив себе олігархом.
31.
Я замовив молдавський суп «Зама» з грибами.
32.
Попоївши ми почали спостерігати за придністровцями.
33-35.
Взагалі народ тут був не такий дружелюбний та простий як, скажімо, у тому ж Кишиневі. Пафос та якась заляканість відчувалися.
Після добротного обіду прогулянка продовжилася.
36.
Це готель «Дружба». У ньому, окрім того, що приймають гостей, ще вивчають і політику.
37-38.
А це лідери 3-х проголошених держав. Додам, що зараз тут люди мають різні громадянства - Молдови, України та Росії. У декотрих навіть по 2 паспорти. Звичайно, куди ж ти поїдеш, якщо в тебе документ держави, якої немає на мапі? При чому, російські паспорти - тільки закордоні.
39.
Продовжуємо ходити Тирасполем. Це парк Перемоги. У ньому багато атракціонів зберегли з тих «добрих», як кажуть наші батьки, часів.
40.
У парку мені закортіло до туалету відлити. Сашко десь пішов далі. Щойно як я нирнув у кущі - підбіг мужик та заявив: «Мальчика хочешь?». Я оторопів та швидко відповів: «Та не, мне бы девочку» сподіваючись, що він зліняє. «Он может быть и девочкой».
Після таких слів я, нічого не кажучи, швидко втік звідти.
Ми ще трошки пройшлися містом та відзняли пару совкових речей.
41-42
По дорозі додому вирішили зайти до супермаркету. Проте о 20-й тут всі універсами позачинялися. Довелося скуповуватися у магазині.
Наступного ранку ми поїхали тим самим дизелем до Одеси. На вокзалі Тирпасполя, через котрий їздить всього лише 4 поїзди, прикордонник, помітивши що я знімаю заявив «Спрячьте, иначе ваша камера будет на земле». Ось такі останні слова я почув у ПМР.
Сівши до поїзду я зітхнув, і зловив себе на думці, що все ж таки добре бути громадянином України, ніж постійно мати невизначений статус. То як бути сиротою.
Читати та дивіться інші мої пости про Молдову:
«Я пью за то, чтоб у мужиков всегда стояли…». Як ми гуділи у молдавському селі
Молдова - беднейшей страна Европы глазами украинца