Ні, бабусю, ми високо не йдемо - закінчення
Більшість фото - wheeller і мої у кінці
Початок тут
Середина тут
5 січня
Ранок підкрався непомітно і застав нас зненацька. А ми все спали. Ранок ще раз підкрався, цього разу вже не навшпиньки, потім зацвірінькали пташки, проте нам було байдуже. Ми - спали. Потім - прокинулися і далі спали. Ще вчора вирішили, що з нас - досить і потрібно трохи перепочити. Тим більше, що нам ще йти і йти.
Нарешті, ліниво потягуючись, ми повиповзали з наметів. Погода - була! Взагалі, вона завжди є, проте сьогодні вона дозволила на себе подивитися. Туман кудись зник, сонце - гріло, сніг - блищав, позаду нас височів Петрос, попереду - підпирав небо Піп Іван.
Дуріємо. Фотографуємося. Дуріємо. Зациклило. Роздягаємося, хто на скільки готовий, скачемо у сніг, ганяємо білих мух.
Так сплили кілька годин. Час було вже і збиратися, бо ми від нічого робити викладали консервованими рибками слова на снігу. Потім рибки з’їдалися.
Оскільки ніхто нікуди не поспішав, а прямо перед нашими носами була вершина Берлебашки, то ми пішли на Берлебашку. Снігу було повно, але ми вже не зважали на нього. Піднялися - та й усе. Почали спускатися. Залізли у глибокий сніг. Повернулися. Пішли іншим шляхом. Так було краще. Згодом зрозуміли, що йдемо не туди, куди потрібно. Але, скільки тих гір. Врешті спускатися стало нікуди. Сіли - поїхали. Догребли до траверсу. Стало відносно легше. Питання у тому, відносно чого.
Вийшли на дорогу. Пошкодували, що не вийшли раніше. Сніг здурів. Навіть у снігоступах ми провалювалися по коліна. То було свято пухляку.
Потім, коли вийшли на траверс відкритого схилу, сніг перетворився на жорсткий фірн. Кішки під снігоступами ледве тримали, бо схил був доволі крутий, а йти потрібно було уздовж. Набридло. Поліз нагору.
Ніч. І знову, біс його зна, котра вже година. Йдемо, спимо на ходу.
Полонина Лисича. Ось вона! Улітку до неї з Богдана можна дійти за 8-10 годин. У нас же закінчувалася 4 доба. До колиби - якісь кілька сотень метрів. Але яких! Обходити полонину попід лісом ні у кого бажання не було, бо снігу там стільки ж, скільки тут, а йти туди ще з сотню додаткових метрів. Вирішуємо зрізати і сунемося за азимутом. Мозок - він коли є, то його не треба. А коли треба, то його вже не є. Так було і цього разу. Починається синусоїда.
Обираю альтернативний варіант проходження горба. Снігу - одразу по пояс. За п’ятим разом сил вже не стає. Плюнув, сів на плєцак, сиджу. Інші - спокійно обходять горбик, особливо не заморочуючись його вершиною. Йду за ними.
Хата! Ось вона! Стара і похилена колиба, мовчазний та нерухомий свідок і товариш дощів, вітрів, сонця та пташок. Проте, зараз холодно і вже голодно, лірику - на потім.
Збираємо дрова. Поруч - стара стайня, котру вже кілька років поспіль туристи та пастухи розбирають на дрова, а вона все стоїть.
Оптимізму - як снігу на полонині. Нарешті, сьогодні буде сухо і тепло.
- Десь тут має бути сокира. Сокири, звісно, ніде не було. Обійдемося.
Запускаємо примус. Гарячий чай вселяє віру у завтрашній день, який вже не за горами. Він сором’язливо дивиться на годинник і тупцює під дверима, чекаючи свого часу.
Топимо п’єц. То така велика коробка з бляхи, з дверцятками та трубою-комином. Гаряча вона доти, доки у неї підкидають дрова і всередині горить вогонь.
Оскільки узимку корів не випасають, то власники колиби більше переймалися її вентиляцією, аніж теплоізоляцією, тому тепло, віддане деревиною, моментально витягувалося надвір. Полонині від цього тепліше не ставало, а стіни усередині залишалися білими.
Ділимо нари. Матвій отримує місце у пташникові, під стелею. Аби залізти туди, потрібно бути жінкою-павуком. Проте, він справляється із завданням. Поміж тим, то найтепліше місце у хаті.
Ніч. Тепло. Сухо. Крізь дрімоту спостерігаю за тим, як Антон з Матвієм підкидають дрова у п’єца, тихо про щось говорять і знову підкидають дрова. А потім прийшов сон.
6 січня
Частина драматична. Безголова
Ранок. Сьогодні Віктор з Матвієм йдуть у Ділове, а ми - продовжуємо підйом на Піп Іван. Плану, як такого, у нас вже давно не було. Далі мав бути експромт. Бо часу було ще вдосталь. Важливим пунктом було спуститися у Богдан і піти до церкви, бо - Різдво. До цього пункту було ще 30 км, а ми, видов, геть втратили розум. Сніг за цим планом мав розступатися перед нами і шанобливо вклонятися.
Піч вже не палимо. А так би хотілося. Холодно.
Снідаємо. Збираємося і виходимо з хати. Перед тим Матвій, який за освітою - біотехнолог (працює на «Дарниці»), видав нам незліченну кількість порошків, призначення котрих для нас так і залишилося невідомим, бо запам’ятати ті назви і що з чим змішувати - не для простих смертних. Як справжній професіонал, Матвій з собою узяв не готові продукти, а їхні складники.
Пройшли ліс над полониною, дійшли до роздоріжжя. Прощаємося. Заздримо один одному. Ми - бо Віктор із Матвієм завтра побачать душ чи ванни, а вони нам - бо ми сьогодні побачимо Попа Івана.
А це вже бачили Віктор з Матвієм:
Остання нагода зробити розумний поворот наліво, проте ми повертаємо направо і йдемо нагору. За якийсь час знімаємо снігоступи. Сніг трохи зафірнувався і йти з ними небезпечно. Залишаємося у кішках.
Вечоріло. Ставало все темніше, а розуму у нас - все менше.
Починаємо підйом. Вітер на той час вже прокинувся і продував легені.
То вдягаю, то знімаю товсту куртку. Йти вже і не дуже хочеться, проте Наталка з Антоном сильно урвали уперед, зупинити їх вже неможливо, наздогнати - також важко. У горах завжди важливо зрозуміти, де закінчується «екстрім» і де починається капець. Але користі із цього було мало. Межу було ще видно (позаду). Ми бадьоро рухалися назустріч ночі.
За якийсь час вітер став дуже сильним. Тепер він вже не грався, дув рівно і стабільно. Обходимо великі карнизи. Добре, що їх ще видно, бо тільки їх нам і не вистачало.
Постійно заважає куртка. Вона - як величезне вітрило, яке постійно тягне мене туди, куди не потрібно.
1936 м. Вершина. З таким вітром-ентузіастом нам ще не доводилося зустрічатися. Він дув за ідею.
Нам пощастило із бетонним тріангуляційним знаком з металевою рамою на вершині. Сніг обліпив стовп і він став природнім захистом від вітру, суттєво послаблюючи його силу.
Починаємо ставимо намет. Ставимо. За півтори години поставили. Вітер постійно намагався вирвати його з рук, а залишитися на двокілометровій висоті у шторм без хати не хотілося, тому доводилося бути обережним. У нас була снігова пилка, спробували нарізали брусків зі снігу, бо забити кілки у лід було нереально, а опустити спідничку намету хотілося якомога нижче. То був не той випадок, коли показують коліна :)
Нарізати не вдалося, бо лід із камінням ріжеться погано. Нашкрябали снігу і присипали ним краї намету.
Стало дуже холодно. У вухах було чути одне ревіння, розмовляти було складно. Ще якийсь час, і ми позалазили у намет. Нарешті, можна було перепочити.
Заважала одна деталь: усі троє ми були з кішками на ногах, а намет - двомісний. Плюс плєцаки. Довелося лягти горілиць і задерти ноги догори. Інший варіант не влаштував би Наталчин намет. Перфорація тенту не планувалася. Згодом один одному відв’язуємо кішки.
Зійшла перша зірка. Різдво. Ну.. Різдвяна вечеря у нас мала бути не зовсім комплектною, але ми і тому були раді. Зараз дістанемо пальник і все буде гаразд.
И-и-и.. Сірники - відсиріли!! Та ж..! Випали із пакетика, у якому надійно зберігалися. Сірники потрібні для того, щоб розпалити бензинового пальника. Газовий - має п’єзозапал, але балон геть замерз, разом із газом. Ну нічого, доки тіла теплі, будемо гріти ними газ. Холодна залізяка під курткою зовсім не сприяє підняттю настрою, проте інших варіантів не було. Нарешті! Розігріто. Зараз!
Епічний облом: зламався п’єзозапал. Ну що ж це за..! Скільки не клацай ним - іскри не було. Балон почав знову замерзати. Але у нас є викрутка та плоскогубці. Розбираємо запал.
Пишуть на мікрохвильових пічках, аби не сушили у них котів. А чому не пишуть на п’єзозапалах, аби не клацали ними у руках? Не знаю, яка там різниця потенціалів утворюється, але по пальцях вона б’є боляче, якщо замкнути на себе.
Так, що там у нас.. А, нічого страшного - дротик відірвався. Зараз підпаяємо і все буде гаразд. У кого є паяльник?
Паяльника не було. Довелося притиснути дротик пальцем. Било, але іскра була. Ура!!! Є вогонь. Одразу стало веселіше. Газ має паскудну особливість: коли пальник працює, газ охолоджується ще інтенсивніше. За якийсь час балон покрився інеєм. Потрібно було щось вирішувати. Заливаємо бензиновий паливом (поруч із працюючим газовим то доволі веселе заняття). Операція проводилася у тамбурі. Прикриваємо тілами один та другий пальники з метою недопущення консолідації їхніх зусиль раніше за встановлений час. Нарешті, ракету заправлено. Прогріваємо газовим пальником форсунку бензинового і, коли вона стала червоною від температури, запускаємо бензиновий. На цей час газовий вже практично згас і тільки з почуття колективізму продовжував створювати ілюзію тепла.
Тепер вже ніщо не було страшним. Сірники - сухі, бензину у нас було ще на тиждень і можна було спокійно повечеряти.
Телефонуємо до рідних, вітаємо.
- Що там гуде? А то пальник, він у нас шумний.
- Нє, тепло. До церкви не встигнемо, але вечеря у нас майже справжня.
- Ага, і вам спокійної ночі.
Вивільняємо плєцаки, закриваємо ними стінки намету, карематів у нас - 3, значить є додатковий захист. У цілому вийшло доволі незле, тільки було дуже тісно. Але, то вже дрібниці. Шмєль-4 чесно працював, одяг підсох, ми поїли, попили. Вирішили подивитися, що робиться на вулиці.
- Ух!! - Не певен, шо було сказано саме це, проте видовище було фантастичне. Попри шалений вітер, на небі не було жодної хмарини, а під нами розкинулися румунські села та міста, земля була залита електричним світлом. З українського боку також світилися кілька лампочок у Діловому.
Йдемо спати. Ніяк не можу влягтися. Щось постійно заважає. Вирішую піднятися трохи вище. Ліхтар не вмикаю. Підсовуючись на кілька сантиметрів догори, акуратно промацую тім’ям, що ж там унизу. В якийсь момент добряче стукаюся об щось відносно гостре.
- Тасік, це - мій ніс!!
- Тоха, пробач!
Ніч. Спимо.
7 січня
Глупа ніч. Прокидаюся. Навколо - майже тихо. А, це тому, що я у спальникові і у товстій шапці.
Перевіряю прилади. Все гаразд: думаю, отже - живий. Де я? Мозок підказує відповідь, проте у поважному товаристві зацитувати її не наважуюся.
- А це що ще за..???
Розмовляю сам із собою. Дугами намету стрибали маленькі холодні блакитні вогники і нахабно посміхалися до мене і, здавалося, хихотіли.
Це вже було не смішно. Вирішую спочатку перевірити стан мозку. 2х2, 2х4 - тест пройдено. Складніше завдання: 5-1, 5-2 - також, ніби, все гаразд. Заплющую очі. Вогники зникають, розплющую: вони нікуди не поділися. Будити друзів не хочу. Якщо виявиться, що я більше не товаришую зі своєю головою, то перелякаються вже вони. Вирішую почекати до ранку.
За якийсь час звикаю до вогників, провадимо з ними мирну бесіду, розмовляємо про перспективи науки, будову Всесвіту та склад першоматерії.
І тут мене як струмом б’є: це ж вогні святого Ельма!
Все - спати. То - просто коронні розряди. Лєктрика.
Ранок нічим не відрізнявся від ночі. Тільки видно було краще. Строго кажучи, видно було відмінно на всі боки, але вітер був несамовитий.
Йду фотографувати. Виповзаю з намету, відчуваю, що руки зараз примерзнуть до апарата. Повертаюся за рукавицями. Виходжу удруге і отримую морозний поцілунок зими у пику. Знову повертаюся. Антон з Наталкою мали балаклави. Кажу:
- Дайте мені фантомаску, бо замерзаю, фоткати не мош.
- Так у тебе ж не було фантомаски.
!?!
Завіса, санітари забирають поранених.
Ну не було, то - не було. Голос за спиною:
- Привіт!
На куртці виросло синтетичне волосся і стало дибки. Кого ще сюди вітер заніс у таку погоду. Чи сьогодні на Попі усіх ненормальних збирають?
Двоє киян з «бескидами». Йдуть від Петроса з Чорногори. Стартували ще до Нового року. Пожували шоколадку, попрощалися і пішли далі.
Почали збиратися і ми. Про те, щоб скласти намет, і мови не могло бути. Ми його просто згребли і прив’язали до наплічника.
Пішли слідами хлопців. За якийсь час сліди лиж зникли, хоча сніг не був дуже жорстким. Слідів від черевиків також не було. Ніби, розчинилися. Ангели..
Йдемо далі. У рюкзака рветься лямка. О, дуже вчасно. Кручуся, пробую прив’язати. По ходу справи знову потроху замерзаю. Антон пробує допомогти і відламує ще шматок пластику. Махаю рукою, аби він спускався. Мені тут усе одно не допоможе, а буде лиш марно мерзнути. За допомогою плоскогубців та шматка дроту завершую ремонт, піднімаюся і йду далі.
Так, він мене, таки, дочекався - підступний і могутній. Такого натиску вітру я не сподівався і оговтався лише тоді, коли залишалося кілька метрів до дуже швидкого спуску у лікарню.
Згадав життя, навіть, кілька планів на майбутнє.
Варіантів було 2. Обрав другий, вгризся у фірн і проповз останні метри до рятівного горба, за яким вітер вже не мав тої сили.
Спускаюся до Наталки з Антоном.
Йдемо лісом. Привітно світить сонце. Тепло. Йдемо до будиночку КБЗ на Лисичій. Обідаємо.
Перепочиваємо, далі поспішати вже нікуди. Бої завершено, повертаємося до людей.
Виходимо на дорогу. Зачаровані, спостерігаємо за феєрією на небі. Сонце сідало і небо стало червоним, як кров. А сніг на полонині засяяв фіолетово-синім і дуже холодним кольором. А місця в апаратах на фотки вже не стало. Крвмт!
Йдемо до Лазу. Автобус колись піднявся вище потоку Білий, а коли здичавіла вода зруйнувала частину дороги, залишився там назавжди. Роки та добрі люди розібрали його на запчастини, так він і дожив до старості. Зараз його вже немає.
Дорогою перелазимо через численні лавинки. Від смішних, у вигляді бубликів, до великих, двометрових. На щастя, зараз - тихо.
Доходимо до колиби. Інтерфейс замка досліджено та хакнуто ще навесні. Остання вечеря походу. Дістаємо усе найсмачніше. Сушимося.
8 січня
Ранок. Снідаємо. Виходимо. Ще 2 години - і ми будемо серед людей. По черзі замочуємо черевики у потоці, доки його переходимо, але то вже нікого не турбує.
Дорогою інструктую киян, як потрібно вітатися. Доходимо до села. О - люди. Зараз продемонструю:
- Христос народився!
А у відповідь:
- Добрий день.
Це шо ще таке?
За кілька хвилин ситуація повторюється. І ще раз:
- Христос народився!
І той же результат.
До мене доходить, що то або якась релігійна спільнота, або їх просто не повідомили.
Нарешті, у центрі Ділового зустрічаємо вертеп, який вітається згідно зі встановленим зразком.
Далі був ресторан (який є, такий і був) - пакети на ноги і - у мокрі черевики - Автобув на Рахів - Рахів - пиво, живчик, солодке, все шо змогли дотягнути до автобуса - Франківськ - для декого Львів.
У автобусі:
- Ой, як копченим пахне.
То було не копчене, то були ми.
Все. Низько вклоняюся тим, у кого стало терпіння дочитати це, і особливо тим, завдяки кому цей похід відбувся!