Чорноліська Республіка
Зараз починають згадувати Холодний Яр, при цьому чорнолісці зостаються в тіні, Хоча діяли вони разом. Отож я знайшов трохи про наші краї в період Визвольних змагань. Власне історія одного з видатних діячів отамана Чорного лісу Пилипа Хмари.
Взагалі цікаво читати, знаєш де яке село. Більшість прізвищ знайомі, Не знаю родичі вони тим людям, що я знаю, скоріш за все, що так. Приведені цитати на мові, дуже схожій на ту, на якій в нас і зараз говорять. Отака минульщина в нашого краю без малого сто років тому.
Пилип Хмара
Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Чорноліський полковник Пилип Хмара
Село Цвітна1 розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля - на південний захід від Чорного лісу у верхів’ї річки Ірклійця за 30 верст від Олександрівки. За переказами, Цвітна виникла на початку XVI століття. Село з давніх часів було козацьким - жителі його не знали панщини. У середині XVII століття тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У XVIII столітті село належало Чигиринському староству Польщі. Та місцеве козацтво не могло змиритися з пануванням поляків. У 1740 - 1760 роках Цвітна стала одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого2.
У селі здавна існував гончарний промисел - в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише в Київській губернії, а й на півдні України. Макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо возили у чорноморські порти Миколаїв, Херсон, Одесу, на Поділля, навіть до Кишинева, а також на Лівобережжя: в північно-західні райони Полтавщини - під Переяслав і Яготин3.
Наприкінці XIX століття (орієнтовно 1891 року) у чигиринському селі Цвітній на кутку Хмарівка у сім’ї Панаса Петровича Хмари народився хлопчик. Назвали його Пилипом. Його мати, Параска Стефанівна, народила ще п’ятеро дітей - Марію (1890 р. н.), Федору (Тодорю, 19.04.1899), Килину (орієнтовно 1905 - 1908 р. н.), Федота (2.03.1902) і ще одного хлопчика, ім’я якого встановити не вдалося4.
Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів (наприклад, Гончарівка і Бондарівка), або згідно з прізвищем родини, яка розросталася і жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.
Всього у Цвітній було 1400 дворів.
Колись за три версти на південь від села проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й донині. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “бусурманів”. У цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.
Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо ображених. Не раз доводилося захищати молодших братів і сестер, адже малі Хмари рано осиротіли. Відтак жили дуже бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип, який встиг закінчити чотирикласну Цвітнянську церковнопарафіяльну школу, їздив на заробітки до Криму.
Красивий, кремезний у плечах хлопець, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян - коня підіймав. Так Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.
Ще одна характеристика Пилипа Хмари - був “отчаяний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.
Відомо, що мав він гарний голос і співав у церковному хорі.
З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до піхов і возив її за собою.
Пилип мав сірої масті в яблуках кобилу, яку терпляче дресирував: вона лягала і вставала на його команду, заходила до хати. Накази виконувала і по свистку.
Односельчани стверджували, що Хмара був “сильний наєзднік”, “віртуозний кавалерист”...
“Який був Пилип (Хмара) з себе? - говорив житель с. Гутниці Іван Кузьмович Сидоренко, 1892 року народження. - Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане - кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”5.
А ось яким запам’ятав Хмару український старшина Юрій Городянин-Лісовський. “Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 - 30-ти, - писав він. - Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти”6.
Додав штрих до портрета Хмари і Явтух Ткач. “Ходив у шароварах, - казав він, - шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”7.
“Чи був жонатий Хмара, не знаю, - говорив Тимофій Мефодійович Хмара, - але якусь красуню на тачанці возив…”8
Проти московської комуни
У Цвітній жила багата і велика родина господарів Сіденків (по-вуличному Пуриси). Вони були настільки заможні, що планували навіть власним коштом провести від Цибулевого до свого села залізницю (а це 18 верст). Та Світова війна усе перекреслила. Саме Сіденки, аби врятувати від грабунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, 1918 року ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару його очолити9.
Макар і Сильвестр Сіденки невтомно агітували односельчан проти совєтської влади, гуртували навколо себе людей. Брати були людьми освіченими, тож могли пояснити землякам, що треба робити, проти кого гострити піки і шаблі. Будучи старшинами, вони взялися творити повстанський загін. Саме тоді й звернулися до Пилипа Хмари з пропозицією “прийняти отаманство”. Той погодився.
Організувавши відділ у Цвітній, Макар Сіденко виїхав до села Гутницьке. Там за тиждень організував десять юнаків: Данила і Степана Філіпенків, Петра Касіщева, Лазаря Неїжкашу, Івана і Василя В’язовських, Тимоша Ніздрю, Михайла Мочара, Івана Бочку і Сергія Чорного. Вони і стали “застрільниками майбутнього серпневого повстання”. “Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила”. Потім об’єднав із загоном Пилипа Хмари, який вже мав 20 чоловік. Це сталося 17 серпня в лісі. А 19 серпня під загальним командуванням Хмари влаштували засідку на мобілізованих, котрих москалі везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука підводами. Засідка вдалася: з ворожого боку полягло дев’ять чоловік. “Перемога, з одного боку, підбадьорила, а з іншого - притягла нову силу, яка зростала не по днях, а по годинах… - писав невідомий учасник повстання, завербований чекістами. - Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах, приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у вуста як щось священне й приковувало помисли багатьох із молоді. Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще”10.
“Резиденціями” отамана стали села Гутницьке і Цвітна. Його козаки озброювалися, нападаючи на червоноармійські загони та знищуючи їх. Перемоги притягували під знамена Хмари нових і нових борців. Збільшували ряди і звернення повстанців до селян: “В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи “відозви до селян і гречкосіїв” с призывом стать на защиту “неньки України”, каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью”11.
Спочатку відділ Хмари називався Першим чорноліським повстанським куренем. Отаман мав печатку з гербом УНР. Згодом курінь, чисельно збільшуючись, переріс у Перший чорноліський полк (станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних і 300 піших).
Мефодій Хмара, двоюрідний племінник отамана, розповідав, що Пилип, перед тим як напасти на загін більшовиків, здаля вивчав його. Коли бачив, що червоноармійці погано сидять на конях, то без особливої підготовки нападав і розбивав у полі. Коли ж переконувався, що перед ним кубанці чи донці, був обережнішим, готував засідку, а то й не вступав у бій взагалі. До слова, одного разу двадцять будьонівців перейшли до Чорноліського полку, а їхній командир став ад’ютантом Хмари.
Наприкінці зими 1920 року в холодноярському селі Мельники відбулася нарада отаманів, у якій взяв участь і Пилип Хмара. Описав її учасник Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський) у романі “Холодний Яр”:
“ - Як там під Чорним лісом? - запитав Чучупака Хмару.
- …Коні майже у всіх добрі… Є достатньо верхових, німецьких і денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене на конях чоловік сімдесят, яким небезпечно бути вдома. Крутимося до весни по хуторах, у Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней. А весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот вершників.
- Слухай-но, Пилипе, - перебив його Чорнота. - А це правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней у двохаршинних горшках тримаєте?
Хмара усміхнувся.
- У двох не в двох, а наробили хлопці таких горщечків, що в кожному пару комісарів можна зварити. Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п’ять-шість важких на тачанки. Щодо самого села, то зброї є достатньо, але впливає близькість Знам’янки та Цибулевого із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України…”12
В останні дні серпня 1920 року повстанком, що знаходився в Єлисаветградці, для координації дій відрядив до отамана Хмари свого представника Федора Тихоновича Носенка.
Проти ночі 28 серпня Хмара налетів на станцію Цибулеве. Під час короткого бою було вбито двох червоноармійців. В атаці взяло участь 18 чоловік на конях, у тому числі залізничник Мефодій Голик-Залізняк. “Цей наліт ще більше посилив ріст банди і довіру до неї від населення”, - бідкався недоброзичливець. Вже вдень 28 серпня до Пилипа Хмари стали прибувати делегати (з Цибулевого, Чорноліски, Чутівки, Богданівки, Веселого Кута, Дмитрівки, Юхимової і Плоского) з проханням прийняти всіх під єдине командування… “Так відбулося об’єднання людей, які не бачили поперед себе нічого, крім майбутнього, котре ховалося за двома приємними для них словами “САМОСТІЙНА УКРАЇНА”. Ці два слова електризували масу, яка, зібравшись, забула про класову несумісність… Живилася лише ненавистю й бажанням найжорстокішої помсти щодо більшовиків, комуністів… Ця жорстока помста іскрилася в серці кожного й охолоджувалась лише тоді, коли по землі лилася кров…
(У ніч) з 29.08 на 30.08 до Хмари (у Цвітну) з Михайлівки увійшла перша група, що складалася з таких осіб: Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій, Коновалов Степан Гнатович, Сулига Василь Семенович, Носенко Федір та Сергій Тихоновичі. По дорозі в Цибулевому Носенко Федір зайшов додому до Чинчевого Гната. Той зібрав із десяток молоді з різними гвинтівками. Вийшли на поле у напрямку Чути. За селом приєдналося ще зо два десятки, і всі попрошкували до лісу.
Був уже ранок, коли прийшли на обумовлене місце - до будинку Могилея Євтихія. Тут розташувалися відпочити й до Хмари направили двох гінців. Близько дев’ятої ранку приїхали на конях Сіденко Сильвестр, Хмара й Дядюра Оліян. Із дому Могилея вийшов Холявка Василь Михайлович, котрого Сіденко відрекомендував: “Це наш батько. А тому ми повинні його шанувати й слухати”.
Холявка привітав прибулих короткою промовою, закликавши згуртуватися в тісний кулак, щоб роздушити нашого спільного ворога - великороса, який приїхав, щоб нас, українців, зробити рабами. Водночас закликав не шкодувати ворогів, закінчивши промову: “Хай живе вільна наша мати - самостійна Україна”. Холявка - майстер говорити. Так наелектризував масу, що присутні згодні були різати всіх, хто потрапить під руку”13.
Загін Хмари швидко збільшувався. До кінця серпня 1920 року вже було до 450 козаків, озброєних гвинтівками та “обрізанами”. Мали й дві тачанки з кулеметами “Максим”. Крім п’яти піших сотень, організували ще й технічну, завданням якої було руйнувати залізницю і споруди, що мали стратегічне значення. Командиром її був Мефодій Голик-Залізняк, а ройовими - Федір Носенко і Парфен Стежка-Вовчок.
Піхотою командував Сильвестр Сіденко, а кіннотою (58 душ) - безпосередньо сам отаман. Кулеметна сотня числилась при кінній і підпорядковувалась особисто Хмарі.
Однією з бойових акцій хмарівців був наліт на станцію Цибулеве, розташовану в селі Михайлівка. Спочатку у розвідку отаман послав Сергія Носенка і Михайла Бабія. За ними рушила технічна сотня, але ворог виявив її і вогнем прогнав від залізничного мосту, який вона мала зірвати. І все ж напад завершився успіхом: хлопці захопили потяг і демонтували телеграфні й телефонні апарати.
Усі живі-здорові повернулися до Цвітної. Невдовзі сюди прибув загін із Михайлівки на чолі з Андрієм Семеновичем Медведєвим (всього 60 осіб). Серед них були Кирило Грищенко, Арсен Добровольський, Федір Гонтар, Федір Ступа, Ларіон Пісний, Яків Калиниченко, Данило Юрченко, а також Дмитро Петрович Компанієць, який одразу приступив до обов’язків начальника штабу14. А з села Цибулевого прибув загін (100 козаків) під командою Миколи Бондаренка (Кібця). Всі були добре озброєні, мали багато бомб та інших вибухових речовин. “Метою їх було визволення України і проголошення її САМОСТІЙНОЮ”15.
Отримуючи звідусіль поповнення, Хмара поширював повстання. Він швидко переміщався з одного села в інше, знищуючи комнезамівців і червоні загони.
Пройшовши Красносілля, наблизився до залізниці на позначці 267-й кілометр. Технічна сотня, не зволікаючи, почала працю: чота Федора Носенка розбирала колію, а чота Парфена Стежки-Вовчка шаблями знищувала дроти, розбивала ізолятори і підпилювала телеграфні стовпи. Піхота ж, очікуючи підходу бронепоїзда зі станції Фундукліївка, сховалась у посадці на високому насипі.
Червоні, зауваживши “ремонтну бригаду”, першими почали кропити з кулемета. Козаки, що засіли в посадці, теж відкрили стрілянину. З панцерника відразу ж випав один убитий. Залізний змій зупинився і позадкував до Фундукліївки.
З 267-го кілометра Хмара мав намір рухатися до станції Цибулеве, але звідти почав гатити бронепотяг. Довелося під обстрілом відступати до Красносілля. Тут повстанців зустріли гостинно, нагодували і дали добру підмогу.
Перейшовши Чутянський ліс і Веселий Кут, Хмара зупинився у Цибулевому, де на майдані біля церкви місцеві жителі приготували для своїх захисників обід.
Потім почався наступ на Знам’янку. Метою було здобуття зброї та боєприпасів.
Скрізь, “у кожному селі й хуторі, населення зустрічало хмаринців доволі радісно, - писав сексот, який перебував серед повстанців. - Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу Хмара налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча третина з них не мала зброї… ця значна сила… підіймала дух… даючи… надію на перемогу “гайдамаків” (як їх називали) над ненависними комуністами”16.
По дорозі серйозних боїв не було - більшовики тікали не озираючись. До Знам’янки дійшли без втрат - вже у самому місті червоні поранили одного козака. Вступили у Знам’янку з боку Дмитрівки, яка надала отаману велику допомогу, в тому числі козаками і зброєю.
На станції повстанці довго не пробули, бо на світанку до неї підійшли два більшовицькі бронепотяги та два ешелони з червоними москалями. Підсунулася до міста й Єлисаветградська (Зінов’євська) кавалерійська школа. На озброєнні вона мала гармати і кулемети. Почувши “рускій дух”, підняли голови і робітники-росіяни, яких у Знам’янці не бракувало. Після короткого бою Хмара вирішив відійти подалі від залізниці. Пішли на Жуківку, а звідти - на Плоске і через ліс - у Гутницьку.
Валка розтягнулася на 20 верст. Гутницька не змогла вмістити всіх повстанців і біженців, тому багато людей і возів розмістилося в навколишньому лісі. Та червоні відпочити не дали. Невдовзі з боку Красносілля (Княжого) розвідка помітила курсантів Єлисаветградської кавалерійської школи. Як з’ясувалося, у Красносіллі москалі разом із латишами вчинили жахливу розправу над місцевим населенням, убивши 122 селян, переважно жінок і підлітків17.
Хмарівці вступили у бій, серед жертв якого виявилося і двоє червоних кавалеристів, котрих підловили повстанці і за рішенням штабу розстріляли…
Тим часом москалі почали наступ на Цвітну. Перша їхня атака провалилася. Вдруге вони наступали на невеличке село Бурякове. Увійшовши туди, червоні вбили 19 хліборобів, що намагалися втекти. Та недовго москалі святкували перемогу - тікаючи від відділу цвітнянського повстанця Дядюри, вони наткнулися на “засекречений відділ Хмари”, який зустрів їх густим вогнем із кулеметів”. Червоні втратили 21 людину вбитими, а вісьмох башибузуків повстанці захопили в полон. Серед бранців виявилося два місцевих зрадники-українці та два “єлисаветградські жидки”18.
І все ж москалі вступили у рідне село Пилипа Хмари. “У Цвітній спалахнули пожежі. У цьому бою Хмара втратив двох чоловік. Переночувавши в лісі, (Хмара) рушив через Ружечеве до Нестерівки. Тут хмаринець, котрий іменував себе Назаром Стодолею і був родом із цього ж таки села, розстріляв комуніста в лузі. Після чого кінна сотня рушила на Чигирин (під вечір повернулася), а піхота зупинилася в лісі проти села Юхимового”19.
На цій стоянці Хмара відрядив красносільського хлопця до отамана Степового, який зі своєю повстанською дивізією підходив до Чорного лісу. “Йшло перегрупування й озброєння, - продовжував розповідь сексот. - Доставлено з Черкас перші шість ящиків патронів, три ящики бомб. Але яким чином це було зроблено, лишилося таємницею штабу й завгоспа Шуліки Миколи з Красносілля. Через тиждень делегат повернувся назад. Віддано розпорядження рушати. Хмара урочисто в’їхав до Михайлівки, а згодом і до Єлисаветградки, де й відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати, що іменувалися батареєю. Командував нею офіцер Терещенко Максим. Степовий, перейшовши райони сіл Аджамки, Клинців, Калинівки, Сентового, Федварю, мав у своєму складі виключно людей із названих сіл”. А ось у Єлисаветградці Степовий поповнення не отримав, бо Єлисаветградка “напередодні віддала всю молодь Хмарі”20.
Після “нового об’єднання”21 з 1-ю Олександрійською (Степовою) дивізією Хмара, як видно, на деякий час очолив її. Принаймні про це твердив досить-таки обізнаний чоловік - чекіст Борис Козельський, який у своїй книзі оприлюднив наказ №1 Олександрійській повітовій дивізії від 3 вересня 1920 року, підписаний Хмарою22. Про це фактично пише і невідомий чекіст, інфільтрований у загін Пилипа Хмари: “Після… об’єднання Хмара дав розпорядження виступити в село Цибулеве…”23 Дати розпорядження міг тільки командир з’єднання.
На ранок вздовж залізниці закипіло. Бої точились аж до станції Хирівки. Одночасно повстанці розбирали залізницю. Найбільше допомагало село Цибулеве. Хлібороби з власної ініціативи варили козакам обіди, “їжу розносили по фронту аж до ст. Хирівки. Крім обіду, розносили відрами мед, пшеничний хліб, пироги й воду”24.
Перевівши подих, Хмара і Степовий виступили до села Федвар, звідки круто повернули на північ, вийшли з лісу і вступили в село Бовтишку. Після невеличкого спочинку пішли на Бондурове, а тоді - на Баландине, де Чорноліський полк Хмари зупинився. Степовий отаборився у Красносілці. Навколо сіл виставили стежі. День і ніч минули спокійно. А наступного дня з боку Телепиного й Бандурового з’явилися кінні роз’їзди червоних. Зав’язалась перестрілка, яка ставала все гучнішою. Тоді кінний загін Хмари вискочив у поле, але не для бою, а з метою прикрити піхоту, що швидко відходила. Надвечір опинилися в Миколаївці. Маленьке село не могло вмістити всіх повстанців, а тим більше нагодувати їх. “Тут уперше були вжиті заходи по насильному відбору хліба у населення”25.
Усе це викликало незадоволення хмарівців. Вони називали степовиків боягузами. Серед козаків Чорноліського полку “почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій”. Напевно, Хмара і сам цього хотів, бо вже вранці “знову почав діяти самостійно”. Чорноліський полк, залишивши дивізію, перейшов через село Нерубаївку та залізницю в район Соснівки, Верещаків і вступив у Цвітну, де лишився на ніч. Далі шлях закурився на Нестерівку. Під час спочинку Василь Холявка виступив із промовою. Він “закликав мужньо, не шкодуючи життя, боротися за “неньку Україну”. Закінчив пропозицією розпустити тих, хто не мав зброї. Нехай, мовляв, знайдуть її, а тоді вже вертаються у свої частини для боротьби з більшовиками. “Знайте, - закликав Василь Холявка, - що смерть того чи іншого козака на полі бою за визволення стане основою нашої історії… Це повинно бути гордістю для вас, козацтво!”26
Після цього частину повстанців, озброєних довгими палицями із загостреним кінцем (штилями), отаман відпустив. А частина дивізії Степового разом із командиром батареї Максимом Терещенком влилася до Чорноліського полку.
19 вересня 1920 року тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Фундукліївки. Цього дня не поталанило начальнику міліції Олександрівського повіту, його синові та декільком міліціонерам: їх ліквідували. Реквізували повстанці й телефонний апарат та друкарську машинку.
Окупанти свідчили, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”27.
22 вересня полк Хмари (300 багнетів, 300 шабель, гармата і кілька кулеметів) входить у Медведівку. У наступні дні (24 - 26 вересня) діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви. На той час під проводом Хмари вже було три тисячі козаків.
10 - 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії. Цей бій описав Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр”.
14 жовтня один із відділів Хмари (100 шабель) діяв під Медведівкою. Оцінюючи його, москалі зазначали: “Окраска пєтлюровская”.
Цього дня розвідники Хмари помітили частини Першої кінної армії, яка рухалась на південь. Хмарівці обстріляли будьонівців, що йшли на село Дмитрівку через Веселий Кут. У ту мить селянин із Веселого Кута привів до Хмари двох будьонівців, які виявили бажання перейти до українських повстанців. Ті сказали, що вони старшини-кубанці. Одного звали Тимофій, іншого - Прохор. Хмара прийняв їх.
Невдовзі від Чорноліського полку відділився відділ на чолі з Миколою Бондаренком з Цибулевого, якого називали Кібцем (Кібчиком). Він отримав окреме завдання.
26 (27) жовтня 1920 року один із загонів Хмари (20 шабель і 30 багнетів) відпочивав у рідному селі отамана - Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці на дорогах “зупиняють подорожніх, арештовують і розстрілюють совєтських працівників”. У цей же час інший підрозділ чорноліського полковника діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обеззброїли ескадрон, забравши половину (червоноармійців. - Ред.) з командиром у ліс, інші, роздягнені, розбіглися”28.
2 листопада Хмара “зібрав значну піхотну банду, загрожує району Сердяківка - Капітанівка”. До нього прилучився загін Семена Гризла, а неподалік Оситняжки приєднався і Загородній з двома сотнями козаків (50 кінних і 150 піших).
5 листопада загін Хмари орудував уже в околицях Суботова. Потім він прийняв бій під Івангородом із 2-м кавалерійським полком. За декілька днів Хмара вже був у Звенигородці - напевно, Гризло запросив погостити.
14 листопада Хмара вже був у Матвіївці, де реквізував хліб, який москалі відібрали у селян (“собранный по продразверстке хлеб”)29, а інший його відділ рейдував неподалік Медведівки.
15 листопада “село Плоске, що за 13 верст від Знам’янки… було оточене бандою Хмари, причому батальйон (Красної армії. - Ред.) був вимушений відступити через нестачу набоїв”30. А ось більшовицьке повідомлення від 17 листопада 1920 року: “Бандит Хмара, що оперує і має 120 кавалеристів, заважає працювати”31. Так і було: чорноліський полковник всіляко перешкоджав москалям накидати ярмо на Україну, 17 листопада він провів цілий день у дорозі - зривав “продразвйорстку” у Мельниках, Трушівцях та околицях Фундукліївки32.
Наступні кілька днів гайдамаки оперували у районі Олександрівки та Старої Осоти - руйнували комунікаційну інфраструктуру ворога (знищували дроти, валили стовпи)33. На відпочинок ховалися у Мотрин ліс.
Активність Чорноліського полку була не до смаку москалям, тим більше що повстанці діяли неподалік залізниці, біля якої окупанти під захистом бронепотягів почували себе впевнено. Росіяни вирішили дати рішучий бій Хмарі, але і він завершився на користь гайдамаків. Більшовики відступили, а повстанці подалися до Бондурівського лісу34.
Окупанти хотіли підступом, зокрема обіцянками “прощення”, виманити Хмару з лісу. До нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозицією перейти на бік совєтської влади. Отаман відмовився від “ласки” російської влади - він не тільки не вірив жодному слову москалів, а й вважав за неможливе замирення з ними.
Тоді червоний загін оточив ліс, де перебували партизани Хмари (на північний захід від Івангорода). “Використовуючи болотисту місцевість, - писали скрушно чекісти, - (Хмара) уперто відбивається”35.
Попри непрості обставини лісового життя, козаки вміли й пожартувати: якось вони змайстрували два “броньовики”, якими відлякували дурних москалів. Ті були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”36..
Згідно з підрахунками більшовиків, на кінець 1920 року Хмара керував загоном силою у 600 чоловік37. В останні дні листопада він оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось із оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара з кількома бандитами переховується в районі Лебедина”38. Тобто ось-ось - і його зловлять.
Продовження
Взагалі цікаво читати, знаєш де яке село. Більшість прізвищ знайомі, Не знаю родичі вони тим людям, що я знаю, скоріш за все, що так. Приведені цитати на мові, дуже схожій на ту, на якій в нас і зараз говорять. Отака минульщина в нашого краю без малого сто років тому.
Пилип Хмара
Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Чорноліський полковник Пилип Хмара
Село Цвітна1 розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля - на південний захід від Чорного лісу у верхів’ї річки Ірклійця за 30 верст від Олександрівки. За переказами, Цвітна виникла на початку XVI століття. Село з давніх часів було козацьким - жителі його не знали панщини. У середині XVII століття тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У XVIII столітті село належало Чигиринському староству Польщі. Та місцеве козацтво не могло змиритися з пануванням поляків. У 1740 - 1760 роках Цвітна стала одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого2.
У селі здавна існував гончарний промисел - в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише в Київській губернії, а й на півдні України. Макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо возили у чорноморські порти Миколаїв, Херсон, Одесу, на Поділля, навіть до Кишинева, а також на Лівобережжя: в північно-західні райони Полтавщини - під Переяслав і Яготин3.
Наприкінці XIX століття (орієнтовно 1891 року) у чигиринському селі Цвітній на кутку Хмарівка у сім’ї Панаса Петровича Хмари народився хлопчик. Назвали його Пилипом. Його мати, Параска Стефанівна, народила ще п’ятеро дітей - Марію (1890 р. н.), Федору (Тодорю, 19.04.1899), Килину (орієнтовно 1905 - 1908 р. н.), Федота (2.03.1902) і ще одного хлопчика, ім’я якого встановити не вдалося4.
Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів (наприклад, Гончарівка і Бондарівка), або згідно з прізвищем родини, яка розросталася і жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.
Всього у Цвітній було 1400 дворів.
Колись за три версти на південь від села проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й донині. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “бусурманів”. У цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.
Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо ображених. Не раз доводилося захищати молодших братів і сестер, адже малі Хмари рано осиротіли. Відтак жили дуже бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип, який встиг закінчити чотирикласну Цвітнянську церковнопарафіяльну школу, їздив на заробітки до Криму.
Красивий, кремезний у плечах хлопець, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян - коня підіймав. Так Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.
Ще одна характеристика Пилипа Хмари - був “отчаяний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.
Відомо, що мав він гарний голос і співав у церковному хорі.
З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до піхов і возив її за собою.
Пилип мав сірої масті в яблуках кобилу, яку терпляче дресирував: вона лягала і вставала на його команду, заходила до хати. Накази виконувала і по свистку.
Односельчани стверджували, що Хмара був “сильний наєзднік”, “віртуозний кавалерист”...
“Який був Пилип (Хмара) з себе? - говорив житель с. Гутниці Іван Кузьмович Сидоренко, 1892 року народження. - Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане - кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”5.
А ось яким запам’ятав Хмару український старшина Юрій Городянин-Лісовський. “Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 - 30-ти, - писав він. - Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти”6.
Додав штрих до портрета Хмари і Явтух Ткач. “Ходив у шароварах, - казав він, - шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”7.
“Чи був жонатий Хмара, не знаю, - говорив Тимофій Мефодійович Хмара, - але якусь красуню на тачанці возив…”8
Проти московської комуни
У Цвітній жила багата і велика родина господарів Сіденків (по-вуличному Пуриси). Вони були настільки заможні, що планували навіть власним коштом провести від Цибулевого до свого села залізницю (а це 18 верст). Та Світова війна усе перекреслила. Саме Сіденки, аби врятувати від грабунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, 1918 року ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару його очолити9.
Макар і Сильвестр Сіденки невтомно агітували односельчан проти совєтської влади, гуртували навколо себе людей. Брати були людьми освіченими, тож могли пояснити землякам, що треба робити, проти кого гострити піки і шаблі. Будучи старшинами, вони взялися творити повстанський загін. Саме тоді й звернулися до Пилипа Хмари з пропозицією “прийняти отаманство”. Той погодився.
Організувавши відділ у Цвітній, Макар Сіденко виїхав до села Гутницьке. Там за тиждень організував десять юнаків: Данила і Степана Філіпенків, Петра Касіщева, Лазаря Неїжкашу, Івана і Василя В’язовських, Тимоша Ніздрю, Михайла Мочара, Івана Бочку і Сергія Чорного. Вони і стали “застрільниками майбутнього серпневого повстання”. “Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила”. Потім об’єднав із загоном Пилипа Хмари, який вже мав 20 чоловік. Це сталося 17 серпня в лісі. А 19 серпня під загальним командуванням Хмари влаштували засідку на мобілізованих, котрих москалі везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука підводами. Засідка вдалася: з ворожого боку полягло дев’ять чоловік. “Перемога, з одного боку, підбадьорила, а з іншого - притягла нову силу, яка зростала не по днях, а по годинах… - писав невідомий учасник повстання, завербований чекістами. - Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах, приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у вуста як щось священне й приковувало помисли багатьох із молоді. Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще”10.
“Резиденціями” отамана стали села Гутницьке і Цвітна. Його козаки озброювалися, нападаючи на червоноармійські загони та знищуючи їх. Перемоги притягували під знамена Хмари нових і нових борців. Збільшували ряди і звернення повстанців до селян: “В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи “відозви до селян і гречкосіїв” с призывом стать на защиту “неньки України”, каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью”11.
Спочатку відділ Хмари називався Першим чорноліським повстанським куренем. Отаман мав печатку з гербом УНР. Згодом курінь, чисельно збільшуючись, переріс у Перший чорноліський полк (станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних і 300 піших).
Мефодій Хмара, двоюрідний племінник отамана, розповідав, що Пилип, перед тим як напасти на загін більшовиків, здаля вивчав його. Коли бачив, що червоноармійці погано сидять на конях, то без особливої підготовки нападав і розбивав у полі. Коли ж переконувався, що перед ним кубанці чи донці, був обережнішим, готував засідку, а то й не вступав у бій взагалі. До слова, одного разу двадцять будьонівців перейшли до Чорноліського полку, а їхній командир став ад’ютантом Хмари.
Наприкінці зими 1920 року в холодноярському селі Мельники відбулася нарада отаманів, у якій взяв участь і Пилип Хмара. Описав її учасник Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський) у романі “Холодний Яр”:
“ - Як там під Чорним лісом? - запитав Чучупака Хмару.
- …Коні майже у всіх добрі… Є достатньо верхових, німецьких і денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене на конях чоловік сімдесят, яким небезпечно бути вдома. Крутимося до весни по хуторах, у Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней. А весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот вершників.
- Слухай-но, Пилипе, - перебив його Чорнота. - А це правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней у двохаршинних горшках тримаєте?
Хмара усміхнувся.
- У двох не в двох, а наробили хлопці таких горщечків, що в кожному пару комісарів можна зварити. Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п’ять-шість важких на тачанки. Щодо самого села, то зброї є достатньо, але впливає близькість Знам’янки та Цибулевого із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України…”12
В останні дні серпня 1920 року повстанком, що знаходився в Єлисаветградці, для координації дій відрядив до отамана Хмари свого представника Федора Тихоновича Носенка.
Проти ночі 28 серпня Хмара налетів на станцію Цибулеве. Під час короткого бою було вбито двох червоноармійців. В атаці взяло участь 18 чоловік на конях, у тому числі залізничник Мефодій Голик-Залізняк. “Цей наліт ще більше посилив ріст банди і довіру до неї від населення”, - бідкався недоброзичливець. Вже вдень 28 серпня до Пилипа Хмари стали прибувати делегати (з Цибулевого, Чорноліски, Чутівки, Богданівки, Веселого Кута, Дмитрівки, Юхимової і Плоского) з проханням прийняти всіх під єдине командування… “Так відбулося об’єднання людей, які не бачили поперед себе нічого, крім майбутнього, котре ховалося за двома приємними для них словами “САМОСТІЙНА УКРАЇНА”. Ці два слова електризували масу, яка, зібравшись, забула про класову несумісність… Живилася лише ненавистю й бажанням найжорстокішої помсти щодо більшовиків, комуністів… Ця жорстока помста іскрилася в серці кожного й охолоджувалась лише тоді, коли по землі лилася кров…
(У ніч) з 29.08 на 30.08 до Хмари (у Цвітну) з Михайлівки увійшла перша група, що складалася з таких осіб: Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій, Коновалов Степан Гнатович, Сулига Василь Семенович, Носенко Федір та Сергій Тихоновичі. По дорозі в Цибулевому Носенко Федір зайшов додому до Чинчевого Гната. Той зібрав із десяток молоді з різними гвинтівками. Вийшли на поле у напрямку Чути. За селом приєдналося ще зо два десятки, і всі попрошкували до лісу.
Був уже ранок, коли прийшли на обумовлене місце - до будинку Могилея Євтихія. Тут розташувалися відпочити й до Хмари направили двох гінців. Близько дев’ятої ранку приїхали на конях Сіденко Сильвестр, Хмара й Дядюра Оліян. Із дому Могилея вийшов Холявка Василь Михайлович, котрого Сіденко відрекомендував: “Це наш батько. А тому ми повинні його шанувати й слухати”.
Холявка привітав прибулих короткою промовою, закликавши згуртуватися в тісний кулак, щоб роздушити нашого спільного ворога - великороса, який приїхав, щоб нас, українців, зробити рабами. Водночас закликав не шкодувати ворогів, закінчивши промову: “Хай живе вільна наша мати - самостійна Україна”. Холявка - майстер говорити. Так наелектризував масу, що присутні згодні були різати всіх, хто потрапить під руку”13.
Загін Хмари швидко збільшувався. До кінця серпня 1920 року вже було до 450 козаків, озброєних гвинтівками та “обрізанами”. Мали й дві тачанки з кулеметами “Максим”. Крім п’яти піших сотень, організували ще й технічну, завданням якої було руйнувати залізницю і споруди, що мали стратегічне значення. Командиром її був Мефодій Голик-Залізняк, а ройовими - Федір Носенко і Парфен Стежка-Вовчок.
Піхотою командував Сильвестр Сіденко, а кіннотою (58 душ) - безпосередньо сам отаман. Кулеметна сотня числилась при кінній і підпорядковувалась особисто Хмарі.
Однією з бойових акцій хмарівців був наліт на станцію Цибулеве, розташовану в селі Михайлівка. Спочатку у розвідку отаман послав Сергія Носенка і Михайла Бабія. За ними рушила технічна сотня, але ворог виявив її і вогнем прогнав від залізничного мосту, який вона мала зірвати. І все ж напад завершився успіхом: хлопці захопили потяг і демонтували телеграфні й телефонні апарати.
Усі живі-здорові повернулися до Цвітної. Невдовзі сюди прибув загін із Михайлівки на чолі з Андрієм Семеновичем Медведєвим (всього 60 осіб). Серед них були Кирило Грищенко, Арсен Добровольський, Федір Гонтар, Федір Ступа, Ларіон Пісний, Яків Калиниченко, Данило Юрченко, а також Дмитро Петрович Компанієць, який одразу приступив до обов’язків начальника штабу14. А з села Цибулевого прибув загін (100 козаків) під командою Миколи Бондаренка (Кібця). Всі були добре озброєні, мали багато бомб та інших вибухових речовин. “Метою їх було визволення України і проголошення її САМОСТІЙНОЮ”15.
Отримуючи звідусіль поповнення, Хмара поширював повстання. Він швидко переміщався з одного села в інше, знищуючи комнезамівців і червоні загони.
Пройшовши Красносілля, наблизився до залізниці на позначці 267-й кілометр. Технічна сотня, не зволікаючи, почала працю: чота Федора Носенка розбирала колію, а чота Парфена Стежки-Вовчка шаблями знищувала дроти, розбивала ізолятори і підпилювала телеграфні стовпи. Піхота ж, очікуючи підходу бронепоїзда зі станції Фундукліївка, сховалась у посадці на високому насипі.
Червоні, зауваживши “ремонтну бригаду”, першими почали кропити з кулемета. Козаки, що засіли в посадці, теж відкрили стрілянину. З панцерника відразу ж випав один убитий. Залізний змій зупинився і позадкував до Фундукліївки.
З 267-го кілометра Хмара мав намір рухатися до станції Цибулеве, але звідти почав гатити бронепотяг. Довелося під обстрілом відступати до Красносілля. Тут повстанців зустріли гостинно, нагодували і дали добру підмогу.
Перейшовши Чутянський ліс і Веселий Кут, Хмара зупинився у Цибулевому, де на майдані біля церкви місцеві жителі приготували для своїх захисників обід.
Потім почався наступ на Знам’янку. Метою було здобуття зброї та боєприпасів.
Скрізь, “у кожному селі й хуторі, населення зустрічало хмаринців доволі радісно, - писав сексот, який перебував серед повстанців. - Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу Хмара налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча третина з них не мала зброї… ця значна сила… підіймала дух… даючи… надію на перемогу “гайдамаків” (як їх називали) над ненависними комуністами”16.
По дорозі серйозних боїв не було - більшовики тікали не озираючись. До Знам’янки дійшли без втрат - вже у самому місті червоні поранили одного козака. Вступили у Знам’янку з боку Дмитрівки, яка надала отаману велику допомогу, в тому числі козаками і зброєю.
На станції повстанці довго не пробули, бо на світанку до неї підійшли два більшовицькі бронепотяги та два ешелони з червоними москалями. Підсунулася до міста й Єлисаветградська (Зінов’євська) кавалерійська школа. На озброєнні вона мала гармати і кулемети. Почувши “рускій дух”, підняли голови і робітники-росіяни, яких у Знам’янці не бракувало. Після короткого бою Хмара вирішив відійти подалі від залізниці. Пішли на Жуківку, а звідти - на Плоске і через ліс - у Гутницьку.
Валка розтягнулася на 20 верст. Гутницька не змогла вмістити всіх повстанців і біженців, тому багато людей і возів розмістилося в навколишньому лісі. Та червоні відпочити не дали. Невдовзі з боку Красносілля (Княжого) розвідка помітила курсантів Єлисаветградської кавалерійської школи. Як з’ясувалося, у Красносіллі москалі разом із латишами вчинили жахливу розправу над місцевим населенням, убивши 122 селян, переважно жінок і підлітків17.
Хмарівці вступили у бій, серед жертв якого виявилося і двоє червоних кавалеристів, котрих підловили повстанці і за рішенням штабу розстріляли…
Тим часом москалі почали наступ на Цвітну. Перша їхня атака провалилася. Вдруге вони наступали на невеличке село Бурякове. Увійшовши туди, червоні вбили 19 хліборобів, що намагалися втекти. Та недовго москалі святкували перемогу - тікаючи від відділу цвітнянського повстанця Дядюри, вони наткнулися на “засекречений відділ Хмари”, який зустрів їх густим вогнем із кулеметів”. Червоні втратили 21 людину вбитими, а вісьмох башибузуків повстанці захопили в полон. Серед бранців виявилося два місцевих зрадники-українці та два “єлисаветградські жидки”18.
І все ж москалі вступили у рідне село Пилипа Хмари. “У Цвітній спалахнули пожежі. У цьому бою Хмара втратив двох чоловік. Переночувавши в лісі, (Хмара) рушив через Ружечеве до Нестерівки. Тут хмаринець, котрий іменував себе Назаром Стодолею і був родом із цього ж таки села, розстріляв комуніста в лузі. Після чого кінна сотня рушила на Чигирин (під вечір повернулася), а піхота зупинилася в лісі проти села Юхимового”19.
На цій стоянці Хмара відрядив красносільського хлопця до отамана Степового, який зі своєю повстанською дивізією підходив до Чорного лісу. “Йшло перегрупування й озброєння, - продовжував розповідь сексот. - Доставлено з Черкас перші шість ящиків патронів, три ящики бомб. Але яким чином це було зроблено, лишилося таємницею штабу й завгоспа Шуліки Миколи з Красносілля. Через тиждень делегат повернувся назад. Віддано розпорядження рушати. Хмара урочисто в’їхав до Михайлівки, а згодом і до Єлисаветградки, де й відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати, що іменувалися батареєю. Командував нею офіцер Терещенко Максим. Степовий, перейшовши райони сіл Аджамки, Клинців, Калинівки, Сентового, Федварю, мав у своєму складі виключно людей із названих сіл”. А ось у Єлисаветградці Степовий поповнення не отримав, бо Єлисаветградка “напередодні віддала всю молодь Хмарі”20.
Після “нового об’єднання”21 з 1-ю Олександрійською (Степовою) дивізією Хмара, як видно, на деякий час очолив її. Принаймні про це твердив досить-таки обізнаний чоловік - чекіст Борис Козельський, який у своїй книзі оприлюднив наказ №1 Олександрійській повітовій дивізії від 3 вересня 1920 року, підписаний Хмарою22. Про це фактично пише і невідомий чекіст, інфільтрований у загін Пилипа Хмари: “Після… об’єднання Хмара дав розпорядження виступити в село Цибулеве…”23 Дати розпорядження міг тільки командир з’єднання.
На ранок вздовж залізниці закипіло. Бої точились аж до станції Хирівки. Одночасно повстанці розбирали залізницю. Найбільше допомагало село Цибулеве. Хлібороби з власної ініціативи варили козакам обіди, “їжу розносили по фронту аж до ст. Хирівки. Крім обіду, розносили відрами мед, пшеничний хліб, пироги й воду”24.
Перевівши подих, Хмара і Степовий виступили до села Федвар, звідки круто повернули на північ, вийшли з лісу і вступили в село Бовтишку. Після невеличкого спочинку пішли на Бондурове, а тоді - на Баландине, де Чорноліський полк Хмари зупинився. Степовий отаборився у Красносілці. Навколо сіл виставили стежі. День і ніч минули спокійно. А наступного дня з боку Телепиного й Бандурового з’явилися кінні роз’їзди червоних. Зав’язалась перестрілка, яка ставала все гучнішою. Тоді кінний загін Хмари вискочив у поле, але не для бою, а з метою прикрити піхоту, що швидко відходила. Надвечір опинилися в Миколаївці. Маленьке село не могло вмістити всіх повстанців, а тим більше нагодувати їх. “Тут уперше були вжиті заходи по насильному відбору хліба у населення”25.
Усе це викликало незадоволення хмарівців. Вони називали степовиків боягузами. Серед козаків Чорноліського полку “почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій”. Напевно, Хмара і сам цього хотів, бо вже вранці “знову почав діяти самостійно”. Чорноліський полк, залишивши дивізію, перейшов через село Нерубаївку та залізницю в район Соснівки, Верещаків і вступив у Цвітну, де лишився на ніч. Далі шлях закурився на Нестерівку. Під час спочинку Василь Холявка виступив із промовою. Він “закликав мужньо, не шкодуючи життя, боротися за “неньку Україну”. Закінчив пропозицією розпустити тих, хто не мав зброї. Нехай, мовляв, знайдуть її, а тоді вже вертаються у свої частини для боротьби з більшовиками. “Знайте, - закликав Василь Холявка, - що смерть того чи іншого козака на полі бою за визволення стане основою нашої історії… Це повинно бути гордістю для вас, козацтво!”26
Після цього частину повстанців, озброєних довгими палицями із загостреним кінцем (штилями), отаман відпустив. А частина дивізії Степового разом із командиром батареї Максимом Терещенком влилася до Чорноліського полку.
19 вересня 1920 року тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Фундукліївки. Цього дня не поталанило начальнику міліції Олександрівського повіту, його синові та декільком міліціонерам: їх ліквідували. Реквізували повстанці й телефонний апарат та друкарську машинку.
Окупанти свідчили, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”27.
22 вересня полк Хмари (300 багнетів, 300 шабель, гармата і кілька кулеметів) входить у Медведівку. У наступні дні (24 - 26 вересня) діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви. На той час під проводом Хмари вже було три тисячі козаків.
10 - 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії. Цей бій описав Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр”.
14 жовтня один із відділів Хмари (100 шабель) діяв під Медведівкою. Оцінюючи його, москалі зазначали: “Окраска пєтлюровская”.
Цього дня розвідники Хмари помітили частини Першої кінної армії, яка рухалась на південь. Хмарівці обстріляли будьонівців, що йшли на село Дмитрівку через Веселий Кут. У ту мить селянин із Веселого Кута привів до Хмари двох будьонівців, які виявили бажання перейти до українських повстанців. Ті сказали, що вони старшини-кубанці. Одного звали Тимофій, іншого - Прохор. Хмара прийняв їх.
Невдовзі від Чорноліського полку відділився відділ на чолі з Миколою Бондаренком з Цибулевого, якого називали Кібцем (Кібчиком). Він отримав окреме завдання.
26 (27) жовтня 1920 року один із загонів Хмари (20 шабель і 30 багнетів) відпочивав у рідному селі отамана - Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці на дорогах “зупиняють подорожніх, арештовують і розстрілюють совєтських працівників”. У цей же час інший підрозділ чорноліського полковника діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обеззброїли ескадрон, забравши половину (червоноармійців. - Ред.) з командиром у ліс, інші, роздягнені, розбіглися”28.
2 листопада Хмара “зібрав значну піхотну банду, загрожує району Сердяківка - Капітанівка”. До нього прилучився загін Семена Гризла, а неподалік Оситняжки приєднався і Загородній з двома сотнями козаків (50 кінних і 150 піших).
5 листопада загін Хмари орудував уже в околицях Суботова. Потім він прийняв бій під Івангородом із 2-м кавалерійським полком. За декілька днів Хмара вже був у Звенигородці - напевно, Гризло запросив погостити.
14 листопада Хмара вже був у Матвіївці, де реквізував хліб, який москалі відібрали у селян (“собранный по продразверстке хлеб”)29, а інший його відділ рейдував неподалік Медведівки.
15 листопада “село Плоске, що за 13 верст від Знам’янки… було оточене бандою Хмари, причому батальйон (Красної армії. - Ред.) був вимушений відступити через нестачу набоїв”30. А ось більшовицьке повідомлення від 17 листопада 1920 року: “Бандит Хмара, що оперує і має 120 кавалеристів, заважає працювати”31. Так і було: чорноліський полковник всіляко перешкоджав москалям накидати ярмо на Україну, 17 листопада він провів цілий день у дорозі - зривав “продразвйорстку” у Мельниках, Трушівцях та околицях Фундукліївки32.
Наступні кілька днів гайдамаки оперували у районі Олександрівки та Старої Осоти - руйнували комунікаційну інфраструктуру ворога (знищували дроти, валили стовпи)33. На відпочинок ховалися у Мотрин ліс.
Активність Чорноліського полку була не до смаку москалям, тим більше що повстанці діяли неподалік залізниці, біля якої окупанти під захистом бронепотягів почували себе впевнено. Росіяни вирішили дати рішучий бій Хмарі, але і він завершився на користь гайдамаків. Більшовики відступили, а повстанці подалися до Бондурівського лісу34.
Окупанти хотіли підступом, зокрема обіцянками “прощення”, виманити Хмару з лісу. До нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозицією перейти на бік совєтської влади. Отаман відмовився від “ласки” російської влади - він не тільки не вірив жодному слову москалів, а й вважав за неможливе замирення з ними.
Тоді червоний загін оточив ліс, де перебували партизани Хмари (на північний захід від Івангорода). “Використовуючи болотисту місцевість, - писали скрушно чекісти, - (Хмара) уперто відбивається”35.
Попри непрості обставини лісового життя, козаки вміли й пожартувати: якось вони змайстрували два “броньовики”, якими відлякували дурних москалів. Ті були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”36..
Згідно з підрахунками більшовиків, на кінець 1920 року Хмара керував загоном силою у 600 чоловік37. В останні дні листопада він оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось із оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара з кількома бандитами переховується в районі Лебедина”38. Тобто ось-ось - і його зловлять.
Продовження