Чорноліська республіка продовження
Початок
Грудневий рейд
Наприкінці осені 1920 року отаман взяв участь у нараді отаманів у Матвіївці, на якій, за твердженням Михайла Дорошенка, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту (Лютого-Лютенка)39. Після обрання той вирушив на рідну Звенигородщину, а Хмара і Загородній залишилися. До них приєднався і осавул Юрко Залізняк (Горліс-Горський).
Підхорунжий Михайло Дорошенко стверджував, що саме у Матвіївці отамани вирішили спробувати пробитися на захід - до Польщі або Румунії.
Пилип Хмара не хотів йти за кордон, але друзі, зокрема Ларіон Загородній, намовляли його.
Чорноліський полковник раніше мав намір шукати українську армію - коли про неї чутно було. Тоді він зайшов до односельчанина Петра Оліяновича Ткача, який нещодавно повернувся в Цвітну після шестирічного німецького полону. В його хаті не один раз переховувалася дружина (неофіційна) Хмари. Петро Ткач поставив на стіл “тикву водки” та череп’яні чашки.
- Розкажи, як через кордон із Польщею переходили? - запитав отаман.
Петро Ткач розповів і у свою чергу запитав Пилипа:
- Чого ти до Будьонного не приєднавсь?
- Я за Самостійну Україну борюсь! - здивувавшись, випростався отаман.
Про це розповів Явтух Петрович Ткач (1911 р. н.), який бачив Пилипа Хмару, “як оце зараз вас бачу”. За Хмарою він спостерігав із печі, куди нагнав дітей батько…40
Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки не випали сніги. З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж Вищими та Нижчими Верещаками до Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до Цибулевого вступила червона частина, так звана “бе-бе” (“борьба с бандитизмом”). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулеве, але Хмара і Загородній не радили відхилятися від наміченого маршруту.
- В такому разі, - сказав Микола, - ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулевого, а потім вас дожену...
Наступного ранку Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі... “Від задоволення (він) аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки просто тріумфували”, що всипали комуні перцю41.
З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівська форма доношувалася, козаки мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом. Необхідно було здобути червоноармійський одяг. З цією метою зупинились у селі Бузівці, що неподалік станції Бобринської.
Ніч минула спокійно, але розвідка доповіла, що по селах стоять червоні залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади.
Вранці сотня будьонівської кінноти атакувала повстанців. Ті, пострілявши, почали організовано відступати в напрямку Жашківців. Поспішали до маленького ліска. Кібець зі своїм відділом кінноти і кулеметом чвалом погнав уперед, щоб влаштувати засідку.
Чорноліський полковник затримував ворога і відступав поволі. Будьонівці намагалися відрізати загін від лісу та оточити. Пилип Хмара і Ларіон Загородній зі своїми козаками, сховавшись за горбком, спішилися і несподівано сипнули сильним рушничним і кулеметним вогнем.
Нападники, зазнавши великих втрат, відступили. Невдовзі прибула допомога: з Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець заліг у рові, що заріс густим чагарником. Коли червоні були проти засідки на віддалі півгону, Кібець дав команду “Вогонь!”. Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Пекельний шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле вмить усіялося трупами і пораненими. Тачанки поперевертались. Хто вцілів, кинувся навтьоки. Бій закінчився так само миттєво, як і розпочався. На полі залишилося близько двох десятків убитих і тяжкопоранених, між ними й коні.
“У цьому бою попав під кулі й червоний “герой”, комісар Абраша Біляков... Юрко Горлиця (Городянин-Лісовський. - Ред.) зняв із Біляковича планшет... Після цього перевірили поле бою, підібрали все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Уночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані... Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так: “Ком. дивизии, спецотдел ВЧК. Москва. Секретно. Ввиду перемирия с Польшей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки. Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда. Председатель ВЧК Феликс Дзержинский”42.
Цей важливий наказ Загородній прочитав перед лавою цілого загону. Далі слово взяв Пилип Хмара.
- Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, - сказав він, витягнув із кишені більшовицьку відозву і почав читати.
Комісари зверталися до українського населення із закликом не повставати проти більшовиків - “рускіх братьєв”, з якими під час війни 1914 - 1918 років їли кашу з “общєва катєлка”... Закінчивши читати, Хмара розідрав відозву, кинув під ноги і потоптав. Усі мовчали. “Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було…”43
5 грудня Хмара повернувся в район Матвіївки та Мотриного монастиря, де знову помірявся силою з ворогом. “Бачив я його в бою, - згадував Пилипа Хмару Іван Кузьмович Сидоренко (1892 р. н.) з с. Гутниці. - Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом - у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух і сміливий же був. А рука!..”44 Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав дванадцять червоноармійців.
Гасло у нього було: “Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють”. Не мирився він і зі Свиридом Коцуром…
З односельчан чи не найбільше допомагали Хмарі архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра та Мартин Мочар, який воював разом зі своїми синами - Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком45. А найближчим другом вважався Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара повернувся з Першої світової. Начальником кавалерії Чорноліського полку був Оліян Дубина (згідно з іншими джерелами, кіннотою командував безпосередньо отаман).
Збереглися й імена деяких козаків Чорноліського полку, а саме: Прохор Деркач, Петро Токовенко-молодший із Мельників, Руденко (всі заарештовані, Петру Токовенку перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко, Феодосій Бойко, Іван Загинайко, Семен Мостивий (Мостовий?), Юхим Хвилинський, Іван Лушпай із с. Верещаки, Варвара Тараненко, силач Крюк, цвітнянські селяни Пелагея Боркова, Коваленко, Іван Магиленко, Данило Москаленко, Антон та Марко Павловські, Федір Ровинський, Григорій Семиволос, Дмитро Сербенко, Іван Торчинський, Микола і Тихін Хлівицькі, Антон Цапенко, Прохор Шкура.
Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа в козаки ніхто не пішов, мовляв, боялися, що червоні попалять хати. Напевно, це помилкове твердження, бо пов’язане з родинним страхом. Із покоління в покоління рідні, щоб врятувати своє життя, змушені були відмежовуватися від Пилипа та своєї участі в повстаннях проти совєтської влади. А ось погляд більшовиків. В інформаційному повідомленні начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року можна прочитати: “Хмара - селянин-куркуль (?! - Ред.), залишивши дім, змусив під загрозою смерті допомагати йому в бандитизмі двох братів, котрі вбиті як розвідники”. “Хведота дуже мучили перед смертю”, - розповідала зі слів матері Євдокія Пасічник46.
Зрозуміло, що отаман братам смертю не погрожував, селян не грабував - як брехали більшовики. Місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами. До того ж Пилип із дитинства мав загострене почуття справедливості. Він навіть думки не міг допустити про грабунок близьких людей. Єдине, що забирав, - так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи, чиє це.
А от про червоних хто міг сказати добре слово? Попалили вони чимало осель і у Цвітній. Куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А хата Хмари вціліла, бо була непоказна - розвалюха в кущах терну, або, як казали односельчани, “лачуга в тернику”.
Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина потерпала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що “вв’язався не в те діло”. Брат одного разу не витримав несправедливих докорів і в гніві “ледь не відсік їй шаблею голову”47.
Зиму 1920 - 1921 року Хмара, Максим Терещенко, Микола Шуліка і брати Сіденки провели в Цвітній. Козаки ж зимували у землянках у лісі неподалік села. Маючи вільний час, Терещенко і Шуліка “навчали Хмару грамоті, письму і математиці, бо він був чоловік майже неписьменний. Для того, щоб міг підписувати накази по полку. Неписьменність ставила штаб і самого отамана в незручне становище”48.
Гаряча весна 1921 року
1920 року з військової арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби... На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.
У перших днях березня Хмара передав, щоб козаки від Гутницької переходили до Цвітної, щоб обрати делегатів на з’їзд у Холодний Яр. Приїхав і загін отамана Загороднього. “Не цей з’їзд із Чути потрапили Сіденко Макар, Хмара Пилип, Гришко Нестор; із Суботова - Терещенко Максим (ці від офіцерства і штабу), - писав сексот, - а я та ще чоловік із Цвітної (прізвище його забув) пішли теж вивчати Холодний Яр і бути присутніми на з’їзді”49.
Всього на з’їзд прибуло близько тридцяти делегатів - отаманів, старшин і козаків. На ньому ухвалили “організувати всіх людей в один загін і негайно вирушити в рейд для терору”50.
Для цього треба було роздобути коней. Довідавшись, що у Матвіївці стоїть кавалерійська частина червоних, негайно вирушили через Верещаки у Любомирку, сусіднє до Матвіївки село. Трошки підночувалши, а на світанку, сховавшись у тумані, пішки увійшли до Матвіївки. Поки червоноармійці додивлялися сни, хмарівці взялися сідлати коней і виводити їх на вулицю. Дуже пізно вартовий помітив тихих незнайомців. Його постріли сполохали москалів, і вони в одній білизні вискакували з хат. Хмарівці почали полювати за ними… Всього хлопці вполювали півдесятка червоних та захопили 27 коней.
“З добутими кіньми хмаринці урочисто повернулись на місце стоянки… Того ж дня в різних місцях було добуто коней стільки, що відразу кінний загін з 35 виріс до 120 шабель при двох “Максимах”, одному “Кольті” й двох “Люїсах”. Хмара відзначав нову перемогу… - із сумом свідчив завербований повстанець. - Вдалі бої під селами Гутницька та Ружечеве, а також біля села Матвіївки й здобуття коней підвеселили співчуваючих серед населення, котре мало не боготворило отамана Хмару й передавало з вуст в уста казково-легендарні розповіді про нього. Щоденно то з одного, то з іншого боку приїжджали нові люди на конях, озброєнні з ніг до голови, котрі вливалися до лав отамана Хмари. Населення, особливо підлісних сіл, саме, добровільно, без жодного нагадування з боку бандитів, привозило до лісу продовольство і фураж. Крім того, вже не потрібно було посилати власних людей для розвідки про розташування червоних загонів, й без того щоденно з навколишніх сіл передавались в штаб сотні різних повідомлень не лише про розташування червоних загонів, але й про те, де саме й що заготовлено з продовольства й фуражу для останніх. Хмара, отримуючи такого роду повідомлення, відразу ж посилав туди своїх людей, й ті забирали все, заготовлене для червоних, собі до лісу. Рідкісні випадки обходились у схожих ситуаціях без жертв… Найбільше й найкраще за інших працювали Могилея Явтух, Матвєєв Семен (с. Гутницька) та якась жінка з Криворіжжя… Загін Хмари чисельно зростав”51.
Так у березні в Чигиринському повіті запалало повстання проти совєтської влади. Його організаторами були Пилип Хмара, Іван Деркач, Юхим Ільченко та Ларіон Загородній. Штаб Хмари і його помічника Максима Терещенка перебував у Цвітній, а Деркача - в Холодному Яру. “...Объявленная амнистия… - писали москалі, - несмотря на широкое оповещение таковой, мало произвела впечатления на бандитов”52.
Пилип Хмара набував усе більшої популярності серед молоді, його загін швидко поповнювався за рахунок тих, хто втік з Красної армії або переховувався від більшовицької мобілізації.
Надвечір 2 квітня 1921 року загін Хмари силою в 39 кавалеристів в’їхав у рідне село Максима Залізняка - Івківці, що неподалік Медведівки. Цього разу не поталанило червоноармійцю, котрий приїхав у відпустку додому: його, як зрадника України, було знищено. На ранок хмарівці під виглядом “червоного війська з червоним прапором і у формі кавалерії Будьонного” виступили з Івківців у Мельники. Там “два бандити (очевидно, отамани), - писав секретний працівник ЧК, - зайшли до церкви”. Опівдні козаки виїхали у сусіднє село Головківку, де оточили сільський сход, побили голову волвиконкому і голову комнезаму, знищили канцелярські справи волвиконкому53.
На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари розтрощили червоноармійський загін. У бою зарубали 32 ворожих вояки54.
7 квітня Чорноліський полк “урочисто виїхав з лісових нетрів”. Проїхавши рідне село отамана, вирушили на Бурякове, а звідти лісом через Вовчий Хутір, минаючи Матвіївку, знову лісом вийшли на Полуднівку, де й заночували. А рано-вранці 7 квітня 1921 року півтори сотні кінних козаків несподівано вихором залетіли в Медведівку. За ними на возах в’їхало півтисячі гайдамаків. “Виставивши проти будинку міліції кулемети, запропонували здаватися на милість отамана Хмари. Частина без бою склала зброю до ніг отамана, а решта, у тому числі й діловод, відстрілювалася, а потім кинулася втікати до річки Тясмин. Дехто сховався в густому очереті, інші, в тому числі й діловод, пострибали до підвалу”. Та люди показали повстанцям, де сховалася комуна. До підвалу під’їхали Тиміш Ніздря, Григорій В’юник, Михайло Мочар й двоє махновців. Запропонували вилізти, інакше кинуть бомбу. Втікачі вилізли. Хмара наказав покарати їх канчуками та відпустити. Два міліціонери перейшли на бік повстанців55.
Забравши з собою шкіру на одному зі шкіряних заводів, а також діловода і голову волосного виконавчого комітету, Хмара вирушив на Мельники. Пообідавши тут, Чорним шляхом, що проходив біля Мотриного монастиря, попростували на Грушківку. Звідси кіннота пішла на станцію Райгород, щоб пустити паровози на Бобринську з метою заблокувати залізничний рух… Повернувшись у Грушківку, всі разом вирушили на Смілу. Але скоро повернули круто назад… Коли в Яблунівці почули підозрілий гамір і гавкіт собак, отаман наказав їхати тихіше. Команду виконали на 100% - підводи й кіннота рухалися без жодного шуму”, - зазначав сексот56..
У Телепиному, де збиралися відпочити, раптом виявили червоний загін. Тоді Хмара вдався до хитрощів. Він послав у червоний штаб Петра Стасенка і Кирила Грищенка з Єлисаветградки. Зареєструвавшись як червоний загін, стали по хатах, “причому для кінноти Хмари було виділено кращі квартири. Командири ж червоного загону пиячили зі Стасенком Петром і Грищенком Кирилом до самого світанку. А вранці хмаринці, отримавши фураж і продовольство, виїхали з села Телепине в село Пастирське. Загін Завгороднього тоді побував навіть у Златополі”57.
17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до півтори сотні кавалеристів знову прибули в Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, готовий до відправлення в Росію, і вивісили друкований наказ. У ньому сповіщалося, що майно тих, хто продовжуватиме служити совєтській владі, підлягає конфіскації...
Перешкоджав Хмара і вирубуванню лісів. Козаки переагітовували робітників, а коли ті не розуміли слів, розганяли їх. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!” Пилип Хмара навіть випустив наказ, який забороняв вирубку лісу, за порушення його обіцяв розстріляти.
Сексот зазначав, що “спрага помсти світилась з очей, просвічувалась крізь одяг і з серця Хмари”58.
12 травня загін кількістю півсотні кавалеристів із Вищих Верещаків через Антонівку, Триліси, Янівку і Головківку проїхав на Мельники, до Холодного Яру. По дорозі заїжджали в родини червоноармійців, вишукуючи яничарів і проводячи виховну роботу з їхніми батьками. В Трилісах знищили канцелярію волосного виконкому.
Скрізь по селах, через які проїжджали, вивішували листівки із закликами до службовців приєднатися до повстанців. Було також оголошено мобілізацію чоловічого населення.
20 - 22 травня 1921 року Хмара у Триліській волості знову порозвішував листівки, в яких пропонував впродовж десяти днів усім перейти на бік партизанів. Вивісив також накази про мобілізацію чоловіків. У Любомирці отаман сказав селянам: “Ідіть сюди або туди, не сидіть дома”, себто визначайтесь - йдіть до повстанців або до червоних, тільки не будьте байдужими.
Наприкінці травня загін Хмари потрапив у халепу. Було це за три версти від станції Білозір’я на Вовчій гаті.
Вовча гать - це насип з гною через болото, що розкинулося серед лісів. Під’їхавши до неї, Хмара вислав розвідку. Хлопці невдовзі повернулися й доповіли, що шлях вільний. По гаті могли їхати тільки по два вершники або один віз. Якби хтось нагодився назустріч, то навряд чи розминутися б.
Роз’їзд знову рушив вперед, за ним - парами вершники. У шостій парі гойдалися у сідлах Хмара і Голик-Залізняк. Позаду них посувався на тачанці кулеметник Федька з Диківки. Він був чоловік бувалий - з кулеметом не розлучався від 1914 року.
Не встигли досягнути середини гаті, як з протилежного боку пролунало три рушничні постріли, а тоді заговорили кулемети. Одна з куль влучила в коня Хмари. Це вже був третій кінь, який гинув під ним.
Козаки залягли і вогнем зустріли червоних, що кинулися назустріч. Але москалі атакували завзято. Довелося відступати. Не відступав лише кулеметник Федька, який мав дев’ять стрічок з набоями. “Він відбивав напад до останнього патрона, а потім склав руки над кулеметом і в такому положенні був порубаний червоноармійцями”59.
Все ж бій партизани виграли. Після двогодинного бою червоні відступили. Відбили хлопці й кулемет Федьки, але тепер треба було для нього шукати нового кулеметника. Шукати треба було і отамана, адже Хмара під час бою зник.
Пізніше виявилося, що він, поранений, залишився в болоті. Згодом його підібрав соснівський дядько і виходив. Більшовики ж поспішили оголосити: “Бандіт Хмара убіт!”
Виконувач обов’язків начальника 400 ҐПУ Тимошенко стверджував, що голова Окружного повстанського комітету Іван Деркач, “посилаючись на те, що у нього є універсал від Петлюри і повноваження підпорядкувати собі всіх загонів на Чигиринщині, запропонував влитися в його загін Хмарі і Кваші”. У серпні 1921 року Хмара і Кваша з козаками прибули в Холодний Яр для з’єднання з Деркачем. Через 5 - 6 днів Хмара повернувся у Цвітну, бо між ним і Деркачем виникла тактична незгода. Від’їжджаючи, чорноліський полковник виявив готовність у подальшому тримати зв’язок із Деркачем і отримувати від нього директиви60.
У серпні 1921 року з ініціативи Хмари у Цвітній відбулося публічне освячення зброї. Місцевий священик Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації, нагадавши їм добу Богдана Хмельницького. Ефект від цього публічного заходу був значний: загін вельми зріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще більше61 (москалі не забули це панотцю і 1937 року репресували його).
Зростанню загону отамана Хмари, як зазначав більшовицький документ, сприяв “червоний терор, що проводили червоні загони в тому чи іншому селі… і посилена політична робота, яку проводили петлюрівські агенти скрізь по селах серед населення”62.
На жаль, не маю докладних відомостей про подальший життєвий шлях чорноліського полковника. У романі Юрія Горліса-Горського, який залишив Холодний Яр навесні 1921 року, стверджується, що Хмару зарубала в бою червона кіннота. “А в Цвітній говорили, що Пилип загинув під Шепетівкою чи Вапняркою - Дядюренки (тобто брати Дядюри) “предательськи застрелили його за столом”. Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок”63.
Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі “Стежками Холодноярськими” писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що він живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність і прізвище, кружляли й у Цвітній. Там, у Криму, він буцімто і похований64.
Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджували, що Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній - найімовірніше, на своєму подвір’ї (може, поруч із хатою сестри Марії Тимофіївни Пасічник)65.
Існує версія, що Хмара, зробивши собі документи на червоного командира, виїхав до Києва, де в одному з військових шпиталів йому зробили операцію (під лівою щелепою у нього опухли залози). Отримавши відпустку для поправки здоров’я, виїхав на Волинь, перейшов кордон і опинився на території польської держави66.
Щодо родини отамана. Його сестра Тодоря (Федора) вийшла заміж за Степана Хлівицького. Обох було репресовано. Мали вони сина Петра. Тодоря з Сибіру повернулася. Похована в Михайлівці.
Сестра Килина побралася з Лазарем Музикою. Її також репресовано. З Сибіру вона не повернулася. Мала сина Івана (убито під час Другої світової війни) та доньку Ярину.
Сестра Марія пішла за Тимофія Пасічника. У шлюбі народили синів Андрія, Миколу та Олексу (всі вони живими повернулися з фронтів Другої світової) та дочку Явдоху.
Звіт сексота, інфільтрованого у Чорноліський полк, допоміг чекістам виявити і репресувати сотні козаків і старшин Пилипа Хмари. Станом на 1931 рік тільки у Знам’янському районі було взято на облік 304 “бандіта”. На той час (за даними чекістів) були вбиті або померли Боєвець Оксент Михайлович, Бондаренко Архип, Бочка Іван, Волошин Яків, В’язовський Іван, Голик Семен Іванович, Гончар Федір, Гуржій Василь Іванович, Гуржій Сергій, Добровольський Олекса, Дядюра Улян (Оліян), Компанієць Дмитро Петрович, Коновалов Степан Гнатович, Кравець Федот, Лизко Костянтин, Мартинович, Масловський Василь, Могилея Явтух, Момса, Мочар Михайло, Пісний Ларіон, Свердель Данило, Сіроклин Іван, Сіроклин Максим, Стасенко Петро, Стежка Степан Костянтинович, Ступа Григорій Григорович, Трихманенко Архип, Шуліка Микола, Чорний Сергій, Філіпенко Данило, Філіпенко Степан і Холявка Василь Михайлович.
За межі України вислані Буша Пилип Іванович, Горищенко Іван Терентійович, Гришко Нестор Пилипович, Зосимов Іван Денисович, Олексієнко Іван Микитович, Олексієнко Мина Микитович, Сіденко Макар, Сіденко Сильвестр та Ступа Василь Іванович.
Проходили у “кримінальних” справах Бабій Михайло, В’юник Григорій Іванович, В’язовський Василь, В’язовський Гаврило Іванович, Гордовий Терентій, Дядюра Антон, Задоя Мартин, Камерда Яким, Касищев Петро, Медведєв Андрій Семенович, Неїжкаша Лазар, Ніздря Тиміш, Носенко Сергій Тихонович, Носенко Федір Тихонович, Парієнко Денис, Стежка Парфен Силович, Тарасенко Дорош Дмитрович, Харківський Михайло, Чинчевий Гнат і Шевченко Петро.
З кожним роком кількість таких справ більшала… Один із репресованих, Прохор Шкура, сина назвав на честь свого отамана Пилипом. З Пилипом Шкурою в ОЛПі м. Салехарда зустрівся син гусаківського сотника Вільного козацтва Михайло Іванченко. Там вони і заприятелювали. “Зовнішністю, вдачею і зухвалістю - отаман, - розповідав про товариша Михайло Іванченко. - Звільнявся раніше мене і сказав: “Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару - то буду я”67.
Пилип Шкура не став отаманом Хмарою… Може, хтось із нас зголоситься?..
1 Зараз с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
2 Кузик Б., Білошапка В. У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини. - Київ: Мистецтво, 2002. - С. 270, 271.
3 Босий О. Харитонов Г. Чарівний круг. - Кіровоград, 1993.
4 Братів знищено більшовиками. Дві сестри отамана були репресовані, зокрема Федора і Килина відсиділи по 10 років “у Магадані”.
5 Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. - Народне слово (Кіровоград). - 1996. - 29 серпня. - №94 (966).
6 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Київ - Львів - Дрогобич: Відродження, 2006. - С. 60.
7 Авторські польові дослідження Романа Коваля. - Записано від Явтуха Петровича Ткача (1911 р. н.) в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1998 р.
8 АПД Романа Коваля і Василя Білошапки. - Записано від Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р. н.), двоюрідного племінника отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1997 р.
9 Там само.
10 Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції “За волю і долю України” (Наш край у 1917 - 1929 роках). - Кіровоград, 2002. - С. 103 - 104.
11 ДАЧО, ф. р-184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 - 22.
12 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Київ - Львів - Дрогобич: Відродження, 2006. - С. 59.
13 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 105.
14 Там само. - С. 104 - 105.
15 Там само. - С. 115.
16 Там само. - С. 107.
17 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 - 1923. - Філадельфія, 1973. - С. 82.
18 Там само. - С. 84.
19 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 107.
20 Там само. - С. 108.
21 Там само.
22 Козельський Б. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). - Харків: Державне видавництво України, 1926. - С. 72 - 73.
23 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 108.
24 Там само. - С. 108.
25 Там само. - С. 109.
26 Там само.
27 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 86.
28 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 58.
29 Там само. - Арк. 16.
30 Там само. - Арк. 17.
31 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 2, арк. 155 зв.
32 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 29.
33 Там само. - Арк. 26.
34 Там само. - Арк. 25.
35 Там само. - Арк. 20.
36 Там само. - Арк. 21.
37 Советская военная энциклопедия. - Москва, 1933. - Т. 2. - С. 182 - 183.
38 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 37.
39 Дорошенко М. Вказана праця. - С. 159.
40 АПД Романа Коваля. - Записано від Явтуха Петровича Ткача (1911 р. н.) в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської області 1998 року.
41 Дорошенко М. Вказана праця. - С. 163.
42 Там само. - С. 168 - 169.
43 Там само. - С. 169.
44 Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. - Народне слово (Кіровоград). - 1996. - 29 серпня. - № 94 (966). - С. 4.
45 Там само.
46 АПД Романа Коваля. - Записано від Євдокії Тимофіївни Пасічник (1944 р. н.), племінниці отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1998 р.
47 Там само.
48 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 111.
49 Там само.
50 Там само. - С. 112.
51 Там само. - С. 113 - 114.
52 ДАПО, ф. р-1189, оп. 2, спр. 8, арк. 12 - 13.
53 ДАПО, ф. р-1189, оп. 2, спр.1, арк. 53 - 54.
54 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 642, арк. 37.
55 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 115.
56 Там само.
57 Там само. - С. 115 - 116.
58 Там само. - С. 118.
59 Там само. - С. 119.
60 ДАЧО, ф. р-184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 - 22.
61 Там само. - Арк. 20 - 22.
62 Там само.
63 АПД Романа Коваля і Василя Білошапки. - Записано від Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р. н.) та Юрія Мефодійовича Хмари (1937 р. н.), двоюрідних племінників отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1997 р.
64 Там само.
65 Там само.
66 Шепель Ф. Вказана праця. - С. 119 - 120.
67 Лист письменника Михайла Григоровича Іванченка (1923 р. н.) Григорію Степановичу Гребенюку. З архіву Р. Коваля.