Махнул нє глядя
Півтори штуки віддавати за ремонт я само собою не збирався. У разі чого розраховував бодай загнати її на деталі. Але в Трінідаді немає «розборок». Найближча в Денвері. А до нього три години їзди. Враховуючи ціни на місцеві евакуатори це немає сенсу.
Хитрожопий власник ремонтної майстерні сказав, що ціна цій машині 20 баксів, більше він не дасть. Негідник, навіть на деталі це кілька сот.
Робін, хлопчина який нас транспортував, увійшов у положення, але сказав що не може перестрибнути через голову свого боса. Забрати її додому без евакуатора він не може, а щоб виїхати на евакуаторі потрібен дозвіль керівництва. Щоб тримати машину на цій паркові знову ж таки потрібен дозвіл боса.
Сунув в долоню сотку баксів: «Це все чим я можу допомогти». Я востаннє гримнув чорную дверцею білого Понтіака «Sun Fair» і вийшов гонорово відмовившись від двадцятки боса.
В цей самий час зателефонував Келлі.
- У моєї доці є старенький форд. Його ціна 1500. Але щиро за вас вболіваючи віддам 500.
- На ходу? Після аварії?
- В аваріях не був. Все працює відмінно, як це можливо у машині 93 року.
Двічі пропонувати було не потрібно. Машина оформлена на Трейсі, дружину Келлі яка (ха-ха!) працює у бюро реєстрації транспортних засобів.
Вона за п’ять хвилин виписала мені довіреність на 60 днів. Віддала свій майновий сертифікат (Тут це кльово і просто придумано: вгорі данні власника, на звороті - покупця. Купив тачку, оформив на себе і знову, отримав новий Title, де вгорі написано що ти власник, а на звороті вписуєш наступного кому продаєш.
- Ти нічого не вписуй у зворот. Якщо захочеш оформити на себе - впишеш. Якщо будеш продавати - пиши відразу ім’я покупця. Зекономиш час і гроші на переоформленні , - порадила Трейсі
Вона сама заплатила за довіреність, Келлі купив і залив тосол, масло і воду для миття вікон. Ми обійнялись і рушили на джипі «Форд».
Автомобілісти зрозуміють, як тужливо було лишати викоханого нами Білого Біма з чорним вухом, в слизьких руках баригі. Перші пару годин ми порівнювали і відмічали недоліки нової машини. Але сьогодні маю визнати, крім бензозатрат це супер крута тачка. Просто хата на колесах.
Переночували на кемпінгу, де ти маєш власноруч брати конвертик, заповнювати його і кидати назд з купюрою в середині. Бакс було сувати незручно. Поклали п’ять.
Це затишна місцина біля річки вміщувала до семи автомобілів водночас. Наразі їх було лише три. Тож ми мали вибір. Перші три стоянки облюбували червоні мурахи, з якими скоро посварилась Магда. А на останній, за місточком лежали чиїсь речі. Намет, велика спортивна сумка і дитяча кофтинка.
На ранок власник так і не зголосився. Тож ми вирішили зробити огляд та ідентифікацію. На сумці була бірка аеропорту з іменем Тімоті Замуна, назвою міста - Таос та поштовим кодом. До Таосу нам лишалось 4 милі (6км). На першій заправці нам порадили відвезти речі в поліцію. Але мєнти нам не друзі, дотого ж набагато приємніше познайомитись з цими роззявами.
Хоча ми і припускали думку, що може власниця лежить десь порубана у лісі, але на другій заправці просто показали бірку і сказали, що шукаємо цю особу (після того як Келлі вивився чоловіком ми вже не були певні, що Тімоті це жінка). Нам порадили заїхати на пошту. На пошті особисту інформацію давати відмовились. Але няткнули, що це поштовий код Таос-Пуебло - індіанської резервації.
Керуючи маленькими неасфальтованими вуличками я побачив поліцейську машину. Машина зупинилась, поліцейський попрямував до нас і у мене спітніли долоні, від думки, що зараз нас з цією сумкою нас візьмуть в знайомий оборот.
Хитрожопий власник ремонтної майстерні сказав, що ціна цій машині 20 баксів, більше він не дасть. Негідник, навіть на деталі це кілька сот.
Робін, хлопчина який нас транспортував, увійшов у положення, але сказав що не може перестрибнути через голову свого боса. Забрати її додому без евакуатора він не може, а щоб виїхати на евакуаторі потрібен дозвіль керівництва. Щоб тримати машину на цій паркові знову ж таки потрібен дозвіл боса.
Сунув в долоню сотку баксів: «Це все чим я можу допомогти». Я востаннє гримнув чорную дверцею білого Понтіака «Sun Fair» і вийшов гонорово відмовившись від двадцятки боса.
В цей самий час зателефонував Келлі.
- У моєї доці є старенький форд. Його ціна 1500. Але щиро за вас вболіваючи віддам 500.
- На ходу? Після аварії?
- В аваріях не був. Все працює відмінно, як це можливо у машині 93 року.
Двічі пропонувати було не потрібно. Машина оформлена на Трейсі, дружину Келлі яка (ха-ха!) працює у бюро реєстрації транспортних засобів.
Вона за п’ять хвилин виписала мені довіреність на 60 днів. Віддала свій майновий сертифікат (Тут це кльово і просто придумано: вгорі данні власника, на звороті - покупця. Купив тачку, оформив на себе і знову, отримав новий Title, де вгорі написано що ти власник, а на звороті вписуєш наступного кому продаєш.
- Ти нічого не вписуй у зворот. Якщо захочеш оформити на себе - впишеш. Якщо будеш продавати - пиши відразу ім’я покупця. Зекономиш час і гроші на переоформленні , - порадила Трейсі
Вона сама заплатила за довіреність, Келлі купив і залив тосол, масло і воду для миття вікон. Ми обійнялись і рушили на джипі «Форд».
Автомобілісти зрозуміють, як тужливо було лишати викоханого нами Білого Біма з чорним вухом, в слизьких руках баригі. Перші пару годин ми порівнювали і відмічали недоліки нової машини. Але сьогодні маю визнати, крім бензозатрат це супер крута тачка. Просто хата на колесах.
Переночували на кемпінгу, де ти маєш власноруч брати конвертик, заповнювати його і кидати назд з купюрою в середині. Бакс було сувати незручно. Поклали п’ять.
Це затишна місцина біля річки вміщувала до семи автомобілів водночас. Наразі їх було лише три. Тож ми мали вибір. Перші три стоянки облюбували червоні мурахи, з якими скоро посварилась Магда. А на останній, за місточком лежали чиїсь речі. Намет, велика спортивна сумка і дитяча кофтинка.
На ранок власник так і не зголосився. Тож ми вирішили зробити огляд та ідентифікацію. На сумці була бірка аеропорту з іменем Тімоті Замуна, назвою міста - Таос та поштовим кодом. До Таосу нам лишалось 4 милі (6км). На першій заправці нам порадили відвезти речі в поліцію. Але мєнти нам не друзі, дотого ж набагато приємніше познайомитись з цими роззявами.
Хоча ми і припускали думку, що може власниця лежить десь порубана у лісі, але на другій заправці просто показали бірку і сказали, що шукаємо цю особу (після того як Келлі вивився чоловіком ми вже не були певні, що Тімоті це жінка). Нам порадили заїхати на пошту. На пошті особисту інформацію давати відмовились. Але няткнули, що це поштовий код Таос-Пуебло - індіанської резервації.
Керуючи маленькими неасфальтованими вуличками я побачив поліцейську машину. Машина зупинилась, поліцейський попрямував до нас і у мене спітніли долоні, від думки, що зараз нас з цією сумкою нас візьмуть в знайомий оборот.