Роман ( розділи VI-VIІ )
Розділ VI
Олеся йшла столичною бруківкою, розмахуючи маленькою валізкою, ніби там нічого не було. Насправді ж було - і ой, як багато. Там були спогади, події і образи усього її не такого вже й короткого життя, кілька джинсів, маленька сукенка і косметичка. Все інше мама вишле згодом.
Олеся Стальська, майже розлучена і майже не-Стальська, почувалася вільною, але чомусь та свобода давила їй плечі. Треба було десь жити. Чи хоча б переночувати першу ніч в столиці. На думку спало подзвонити чоловіку. У нього тут багато друзів. На якийсь час можна було би винайняти кімнатку. Але вони люди заможні, то і грошей не взяли би з дружини приятеля. Та от вся річ у тім, що дружина-то колишня, та і не дуже в пошані у їхнього приятеля. І, як на те пішло, до Стальського дзвонити принизливо. Так гонорово грюкнула дверима тоді, а тепер побитим псом благати допомоги. Ні, сама так сама.
І Олеся поїхала на центральний вокзал. Там завжди багато тітоньок, які подобово здають кімнати.
- Женщина, вам харошая комната в центре нужна? - відразу ж, як Олеся вийшла з тролейбуса, підхопила під лікоть інтелігентна маленька жіночка бальзаківського віку. «Їй би котів удома годувати та книжки в бібліотеці читати,» - подумала Олеся.
- Та мені не обов’язково в центрі, але щоб чистенька і недорога була
- Ну, мілочка, нєдорогая - ето понятіє такоє, знаєтє. А што чістєнько - так ето я вам гарантірую.
- Скільки? - перервала філософствування інтелігентної дами Олеся.
- Сто сорок в суткі.
- Сто сорок чого?
- Грівєн, мілая, грівєн.
- О…ну… та… знаєте, дорогувато якось… - Олесі незручно було виявляти, що у неї не так уже й багато тих «ґрівєн», бо ж звикла за Стальським не особливо звертати увагу на цінники. - А є щось дешевше?
- Ну, дараґая, дєшевлє толька в общаґе! - і інтелігентка відвернулася від дівчини й пішла на лови іншої жертви.
Але оте її «общаґа» відром крижаної води повернуло Олесю до дійсності: якщо столичні інтелігенти торгують домашнім затишком - значить, не такі вони вже й інтелігенти. І общазі до їхнього цинізму ще далеко.
Олеся не стала питати про ціни у інших таких інтелігенток, які стояли з табличками з картонних коробок і продавали свій дім, чи то пак здавали в оренду на ніч. Цікаво, що вони ще здатні здати в оренду.
І вона побрела від Привокзальної площі геть. Куди - не знала. А і не було ж куди.
… Після довгих гудків (мабуть, довго дивився на екран, де висвічувалося «Сюня», і закохувався у себе знову - от який я, мовляв, крутий перець, прибігла ж до мене, як я і пророкував) в трубці прозвучало розмірене «Альо».
- Привіт, Толік.
- Привіт-привіт. А що там у столиці, класно, га? - іронізувати він умів, як і знущатися.
- Гарне місто. Слухай, дай мені номер телефону твоїх київських партнерів.
- А тобі навіщо, суко? - з самозакохано-іронічного Толік став самороздратовано-несамовитим.
- Мені нема де переночувати. То даси?
- А що, в ліжечко м’якеньке та запашненьке захотілося, га? Та ще щоб нагодували і приголубили, га? Чого тобі, курво, хочеться?
Цей номер не пройшов. Олеся поклала трубку. Та і на що ти, дурна дівко, розраховувала, що він із радістю тобі продиктує увесь список контактів? З хворими на голову такого не буває. А якщо і буває, то тільки в особливо тяжких випадках.
Свобода давила на плечі з ще більшою силою. Під ложечкою щось невиразно щеміло, а в горлі згусток сліз тиснув на голосові зв’язки. Говорити неможливо було - та і ні до кого. Мабуть, це називається самотність в стилі нікому-я-не-треба. Або не називається, а так і є. Така ціна свободи - вибирай, куди іти, а йти нема куди. Безгрошів’я, бездахів’я і безголів’я: покинути все, хоч і не своє, але ж користуватися можна, і приїхати туди, де ніхто тебе не чекає. Та першого ж дня впадати у відчай якось неоптимістично. І Олеся побачила перед собою задумливу постать Кобзаря. «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами». Так, Григоровичу, роблять. Та не самі лише москалі. Та і не саме лише лихо, а й дітей.
Олеся сіла на лавку в парку. Позаду - Великий Кобзар Григорович. Попереду - дитячий майданчик з маленькими українськими москалями. Тільки й чути вєлікій магучій з дитячих вуст столичних сопливих українців. Під боком у Кобзаря (точніше, не зовсім під боком, а з іншого місця), який теж не гребував вєлікім магучім. Олеся ніколи не вважала себе великою патріоткою, а тим більше націоналісткою, але оті дитячі «акання» на манер московської богеми коробили її слух, звичний більше до суржика, але ж українського! А тут - в центрі столиці України-неньки - тільки й чути «еці дзєці… пра-а-ацівний».
- У вас підкурити не буде? - почула від жінки, що буквально впала на лавку поряд.
- Ні, пробачте, я не курю. - І Олеся ніяково стенула плечима, ніби в тому, що вона не курить, було щось неактуальне та недоречне.
- Та навіщо ж перепрошувати? - і жінка засміялася - дещо і хриплувато і вимушено. Сміявся в неї сам рот. А очі… Очі хотіли сказати щось зовсім інше. - Щойно приїхали до Києва?
- Так. Зранку. - Олесі була приємною ця розмова. Хоч жінка, приблизно її віку, може, старша трохи, і не представлялася, але її глибокі очі, хриплуватий голос і впевненість, яку випромінювало все її тіло, прихиляли до себе і викликали довіру.
- В гості до когось чи так?
- Та… взагалі-то я пішла від чоловіка і приїхала сюди працювати…ну і життя якось влаштувати. - Відразу ж Олесі стало ніяково за цю непрохану відвертість. Але нічого не могла з собою зробити.
- А ти смілива.
- Дурна я, а не смілива.
- Ха-ха-ха! Чому так самокритично? - жінці, видно, подобалася Лесина відвертість - тепер у неї сміялися і очі. І якось дивно блищали, переливались-мінилися зеленими іскорками. Олеся зачудовано дивилася на неї. Чи не чаклунка, бува? Чи гіпнотизерка? - То чому?
- Знаєте…я приїхала сюди, не особливо замислюючись, як воно буде і що. Просто якоїсь миті я відчула, що втомилася бути чоловіковою дружиною. Ну, тобто не так. Я його ніколи не кохала. Ви мене осуджуєте?
- Я?! Та ти що! От іще поліцію моралі знайшла! - і її сміх зазвучав так весело, знаєте, як сміються, щоб не плакати. - Словом, ти покинула теплу місцинку заради пошуку теплої місцинки для серця, - пересміявшись, резюмувала жінка.
- Так. Точно так! Ви змогли висловити все те, чого я не могла нікому пояснити - навіть собі. Ви - психолог?
- Та ні, люба, я повія.
- ?!
- Мене звати Ізабелла. Можна просто Іза.
- Олеся… Дуже приємно.
Розділ VII
З Ізою з кожним днем стає все важче порозумітися. То у неї голова болить, то живіт, то серце. Через це я маю поважати її стан і не чіплятися без нагальної потреби. І скажіть мені, будь ласка, з такою жінкою не подасися в блуд чи в пляшку. І ще вона сміє ревнувати мене до мого інструменту. Та якби я двічі був не-музикантом, то врешті-решт став би ним у кращому випадку. Надлишок моєї життєвої енергії потрібно було би кудись дівати. Тож нехай тепер і не сердиться, що мало не сплю зі своїм саксофоном. А тим більше тепер - коли мене затвердили на студії. Щоправда писатиму я не свою музику, а трек до дитячої радіопередачі. Але ж і це вже щось.
Та, боюся, Іза мене зовсім і не ревнує. Навіть, якби мене оточував натовп шанувальниць, вона б і оком не повела. Чи то така певна себе, чи їй просто байдуже. Останнього якраз найбільше я і боюся. Не хочеться якось у неповних тридцять п’ять стати предметом інтер’єру для власної дружини. Хоча, пам’ятаю, на перших стадіях закоханості, коли вона не дозволяла цілувати її в губи, хоч усе інше цілком навіть дозволялося. Так-от тоді я мріяв бути тахтою, на якій би спала моя Белла-Ізабелла, щоранку ліниво потягувалася, випроставшись на всю довжину. І неодмінно вона би спала у м’якенькій байковій піжамі, хоч я і знав, що таких навіть не виробляють зараз, не те що сплять в них. Чомусь мені видавалося, що жінки у незграбних байкових піжамах мають бути неодмінно теплими, затишними і домашніми. Такі, я собі уявляв, смачно готують і мріють про дітей. Цікаво, чому Ізі не хотілося бути такою. Ніколи. Максимум домашньої атрибутики - це величезні капці-собачки. А все інше - виключно зваба і гламур.
Вона прийшла зранку змучена і з величезними темними кругами під очима. Такою я її ще не бачив. Змореною - так, злою - так, але змученою і якоюсь меланхолійною чи що - ніколи. Я якраз варив на кухні вівсянку і каву.
- Ти їсти будеш? - крикнув я з кухні, почувши її кроки в коридорі.
- Ні, - кволим голосом відгукнулася вона і такими ж кроками побрела у ванну.
Мені це не сподобалося. Я пішов за нею у ванну.
- Що сталося? Ти чого така?
- Що сталося? - її голос вже не був таким кволим - радше роздратованим. Останнім часом вона заводилася з півоберту. - Та сталося те, що я прийшла з роботи. Хочу впасти на ліжко, і щоб ніхто мене не діставав тупими запитаннями! Ферштейн? - Вона вже перейшла на крик.
- Ну добре. - Я стенув плечима до зачинених дверей. - Як схочеш їсти - в холодильнику вчорашній борщ. Мене не буде сьогодні цілий день. Чуєш?
- Байдуже. - І вона включила воду.
- Я на студії буду. Чуєш? - намагався я перекричати шум води, хоча здогадувався, що Ізі і те байдуже.
Але я хотів, щоб вона знала.
Початок тут
http://dariya-16-05.livejournal.com/171571.html
Розділи ІІ і ІІІ
http://dariya-16-05.livejournal.com/171886.html
Розділи IV iV
http://dariya-16-05.livejournal.com/7768.html
Олеся йшла столичною бруківкою, розмахуючи маленькою валізкою, ніби там нічого не було. Насправді ж було - і ой, як багато. Там були спогади, події і образи усього її не такого вже й короткого життя, кілька джинсів, маленька сукенка і косметичка. Все інше мама вишле згодом.
Олеся Стальська, майже розлучена і майже не-Стальська, почувалася вільною, але чомусь та свобода давила їй плечі. Треба було десь жити. Чи хоча б переночувати першу ніч в столиці. На думку спало подзвонити чоловіку. У нього тут багато друзів. На якийсь час можна було би винайняти кімнатку. Але вони люди заможні, то і грошей не взяли би з дружини приятеля. Та от вся річ у тім, що дружина-то колишня, та і не дуже в пошані у їхнього приятеля. І, як на те пішло, до Стальського дзвонити принизливо. Так гонорово грюкнула дверима тоді, а тепер побитим псом благати допомоги. Ні, сама так сама.
І Олеся поїхала на центральний вокзал. Там завжди багато тітоньок, які подобово здають кімнати.
- Женщина, вам харошая комната в центре нужна? - відразу ж, як Олеся вийшла з тролейбуса, підхопила під лікоть інтелігентна маленька жіночка бальзаківського віку. «Їй би котів удома годувати та книжки в бібліотеці читати,» - подумала Олеся.
- Та мені не обов’язково в центрі, але щоб чистенька і недорога була
- Ну, мілочка, нєдорогая - ето понятіє такоє, знаєтє. А што чістєнько - так ето я вам гарантірую.
- Скільки? - перервала філософствування інтелігентної дами Олеся.
- Сто сорок в суткі.
- Сто сорок чого?
- Грівєн, мілая, грівєн.
- О…ну… та… знаєте, дорогувато якось… - Олесі незручно було виявляти, що у неї не так уже й багато тих «ґрівєн», бо ж звикла за Стальським не особливо звертати увагу на цінники. - А є щось дешевше?
- Ну, дараґая, дєшевлє толька в общаґе! - і інтелігентка відвернулася від дівчини й пішла на лови іншої жертви.
Але оте її «общаґа» відром крижаної води повернуло Олесю до дійсності: якщо столичні інтелігенти торгують домашнім затишком - значить, не такі вони вже й інтелігенти. І общазі до їхнього цинізму ще далеко.
Олеся не стала питати про ціни у інших таких інтелігенток, які стояли з табличками з картонних коробок і продавали свій дім, чи то пак здавали в оренду на ніч. Цікаво, що вони ще здатні здати в оренду.
І вона побрела від Привокзальної площі геть. Куди - не знала. А і не було ж куди.
… Після довгих гудків (мабуть, довго дивився на екран, де висвічувалося «Сюня», і закохувався у себе знову - от який я, мовляв, крутий перець, прибігла ж до мене, як я і пророкував) в трубці прозвучало розмірене «Альо».
- Привіт, Толік.
- Привіт-привіт. А що там у столиці, класно, га? - іронізувати він умів, як і знущатися.
- Гарне місто. Слухай, дай мені номер телефону твоїх київських партнерів.
- А тобі навіщо, суко? - з самозакохано-іронічного Толік став самороздратовано-несамовитим.
- Мені нема де переночувати. То даси?
- А що, в ліжечко м’якеньке та запашненьке захотілося, га? Та ще щоб нагодували і приголубили, га? Чого тобі, курво, хочеться?
Цей номер не пройшов. Олеся поклала трубку. Та і на що ти, дурна дівко, розраховувала, що він із радістю тобі продиктує увесь список контактів? З хворими на голову такого не буває. А якщо і буває, то тільки в особливо тяжких випадках.
Свобода давила на плечі з ще більшою силою. Під ложечкою щось невиразно щеміло, а в горлі згусток сліз тиснув на голосові зв’язки. Говорити неможливо було - та і ні до кого. Мабуть, це називається самотність в стилі нікому-я-не-треба. Або не називається, а так і є. Така ціна свободи - вибирай, куди іти, а йти нема куди. Безгрошів’я, бездахів’я і безголів’я: покинути все, хоч і не своє, але ж користуватися можна, і приїхати туди, де ніхто тебе не чекає. Та першого ж дня впадати у відчай якось неоптимістично. І Олеся побачила перед собою задумливу постать Кобзаря. «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами». Так, Григоровичу, роблять. Та не самі лише москалі. Та і не саме лише лихо, а й дітей.
Олеся сіла на лавку в парку. Позаду - Великий Кобзар Григорович. Попереду - дитячий майданчик з маленькими українськими москалями. Тільки й чути вєлікій магучій з дитячих вуст столичних сопливих українців. Під боком у Кобзаря (точніше, не зовсім під боком, а з іншого місця), який теж не гребував вєлікім магучім. Олеся ніколи не вважала себе великою патріоткою, а тим більше націоналісткою, але оті дитячі «акання» на манер московської богеми коробили її слух, звичний більше до суржика, але ж українського! А тут - в центрі столиці України-неньки - тільки й чути «еці дзєці… пра-а-ацівний».
- У вас підкурити не буде? - почула від жінки, що буквально впала на лавку поряд.
- Ні, пробачте, я не курю. - І Олеся ніяково стенула плечима, ніби в тому, що вона не курить, було щось неактуальне та недоречне.
- Та навіщо ж перепрошувати? - і жінка засміялася - дещо і хриплувато і вимушено. Сміявся в неї сам рот. А очі… Очі хотіли сказати щось зовсім інше. - Щойно приїхали до Києва?
- Так. Зранку. - Олесі була приємною ця розмова. Хоч жінка, приблизно її віку, може, старша трохи, і не представлялася, але її глибокі очі, хриплуватий голос і впевненість, яку випромінювало все її тіло, прихиляли до себе і викликали довіру.
- В гості до когось чи так?
- Та… взагалі-то я пішла від чоловіка і приїхала сюди працювати…ну і життя якось влаштувати. - Відразу ж Олесі стало ніяково за цю непрохану відвертість. Але нічого не могла з собою зробити.
- А ти смілива.
- Дурна я, а не смілива.
- Ха-ха-ха! Чому так самокритично? - жінці, видно, подобалася Лесина відвертість - тепер у неї сміялися і очі. І якось дивно блищали, переливались-мінилися зеленими іскорками. Олеся зачудовано дивилася на неї. Чи не чаклунка, бува? Чи гіпнотизерка? - То чому?
- Знаєте…я приїхала сюди, не особливо замислюючись, як воно буде і що. Просто якоїсь миті я відчула, що втомилася бути чоловіковою дружиною. Ну, тобто не так. Я його ніколи не кохала. Ви мене осуджуєте?
- Я?! Та ти що! От іще поліцію моралі знайшла! - і її сміх зазвучав так весело, знаєте, як сміються, щоб не плакати. - Словом, ти покинула теплу місцинку заради пошуку теплої місцинки для серця, - пересміявшись, резюмувала жінка.
- Так. Точно так! Ви змогли висловити все те, чого я не могла нікому пояснити - навіть собі. Ви - психолог?
- Та ні, люба, я повія.
- ?!
- Мене звати Ізабелла. Можна просто Іза.
- Олеся… Дуже приємно.
Розділ VII
З Ізою з кожним днем стає все важче порозумітися. То у неї голова болить, то живіт, то серце. Через це я маю поважати її стан і не чіплятися без нагальної потреби. І скажіть мені, будь ласка, з такою жінкою не подасися в блуд чи в пляшку. І ще вона сміє ревнувати мене до мого інструменту. Та якби я двічі був не-музикантом, то врешті-решт став би ним у кращому випадку. Надлишок моєї життєвої енергії потрібно було би кудись дівати. Тож нехай тепер і не сердиться, що мало не сплю зі своїм саксофоном. А тим більше тепер - коли мене затвердили на студії. Щоправда писатиму я не свою музику, а трек до дитячої радіопередачі. Але ж і це вже щось.
Та, боюся, Іза мене зовсім і не ревнує. Навіть, якби мене оточував натовп шанувальниць, вона б і оком не повела. Чи то така певна себе, чи їй просто байдуже. Останнього якраз найбільше я і боюся. Не хочеться якось у неповних тридцять п’ять стати предметом інтер’єру для власної дружини. Хоча, пам’ятаю, на перших стадіях закоханості, коли вона не дозволяла цілувати її в губи, хоч усе інше цілком навіть дозволялося. Так-от тоді я мріяв бути тахтою, на якій би спала моя Белла-Ізабелла, щоранку ліниво потягувалася, випроставшись на всю довжину. І неодмінно вона би спала у м’якенькій байковій піжамі, хоч я і знав, що таких навіть не виробляють зараз, не те що сплять в них. Чомусь мені видавалося, що жінки у незграбних байкових піжамах мають бути неодмінно теплими, затишними і домашніми. Такі, я собі уявляв, смачно готують і мріють про дітей. Цікаво, чому Ізі не хотілося бути такою. Ніколи. Максимум домашньої атрибутики - це величезні капці-собачки. А все інше - виключно зваба і гламур.
Вона прийшла зранку змучена і з величезними темними кругами під очима. Такою я її ще не бачив. Змореною - так, злою - так, але змученою і якоюсь меланхолійною чи що - ніколи. Я якраз варив на кухні вівсянку і каву.
- Ти їсти будеш? - крикнув я з кухні, почувши її кроки в коридорі.
- Ні, - кволим голосом відгукнулася вона і такими ж кроками побрела у ванну.
Мені це не сподобалося. Я пішов за нею у ванну.
- Що сталося? Ти чого така?
- Що сталося? - її голос вже не був таким кволим - радше роздратованим. Останнім часом вона заводилася з півоберту. - Та сталося те, що я прийшла з роботи. Хочу впасти на ліжко, і щоб ніхто мене не діставав тупими запитаннями! Ферштейн? - Вона вже перейшла на крик.
- Ну добре. - Я стенув плечима до зачинених дверей. - Як схочеш їсти - в холодильнику вчорашній борщ. Мене не буде сьогодні цілий день. Чуєш?
- Байдуже. - І вона включила воду.
- Я на студії буду. Чуєш? - намагався я перекричати шум води, хоча здогадувався, що Ізі і те байдуже.
Але я хотів, щоб вона знала.
Початок тут
http://dariya-16-05.livejournal.com/171571.html
Розділи ІІ і ІІІ
http://dariya-16-05.livejournal.com/171886.html
Розділи IV iV
http://dariya-16-05.livejournal.com/7768.html