Чернігівська велоподоріж, 5 частина. Шукай Галаганів (маєток в Сокиринцях і дорога додому).
Частина 1.
Частина 2.
Частина 3.
Частина 4.
Прощальну вечерю накрили за урочистим дерев'яним круглим столом. Шось добре їли, закусювали яблучком закарпатський і близько 12-ї заснули. а о 4 ранку, сто гарпунів їм в сраку, на насіжені свої місця прийшли рибалки і начали РИБАЛИТЬ, та так, шо всі в намьоті попрокидались і тут же стали боятись шо пиздять вєліки (вопше, це страшний сон любого велосипедиста - шо крадуть вєлік, від такого сну можна вмерти заживо). а коли лежиш в палатці і поруч хтось ходе, то кажеця шо ходять по голові, і це дуже неприятне чуство. і якби ж рибалки були нормальні і мовчазні, якими були лише деякі з них, так нєд же - імено в 4 ранку прийшли малолітні петеушники з бабами (ну хто ходе на рибалку з бабами? тіки петеушники) і з цього моменту дуже громко обсуждали шо нада давать підсаку і О БЛЯ ДИВИ ШО В МЕНЕ КЛЮЄ.
а саме місце стоянки було красиве і облаштоване двома столами з лавками і мангалом (плюс ми попередньо трохи прибрали сміття)
першим в списку красот нам попався неоготичний місток. получилось шо ми ночували буквально в 50 метрах від нього, і тому доволі швидко найшли його, і хоч перед тим я бачила фотки з нета, в реалі він кльовіший ніж на картинках, хоч і розсипається на очах
місток у 1914-му
наступною огледіли Альтанку. боооооже, як тут пахло бузком. я чуть с ума не сошла.
альтанка старовинна, 1829 року, збереглась
до альтанки веде такий-во місточок
Лєна піднімає поділ плаття, шоб не заплутатись і не оконфузитись перед знатними гостями. особливо мило вона одьоргувала шлейф:))
криворуке колективне самотсрєльне фото ))
забачивши хід навколо ротонди, досліджуємо шо там внутрі, заглядаємо у вікна. на вид як кафешка,а потім нам розказують, шо це дегустаційний зал.
палац Галаганів
з прізвищем Галаганів у нас же була ціла історія. у Толековій родині ( kilov) Галаган - це дівоче прізвище бабусі, яка, за словами Толіка, постійно йому казала, шо, мовляв, будеш на чужині - шукай Галаганів. їх тіпа скрізь повно, не пропадеш. і тут - родинне імєніє Галаганівського роду! яка находка! ми вже вибирали, яку статую нам тягти як подарок нащадкам власників маєтку. чи може комнату виділять, чого нє? кстаті там внутрі щас аграрний технікум. вопшем, сповнені сподівань, облюбовуємо колишні розкоші
оглядаємо галявину за палацом, яка зараз служить стадіоном для студентів технікума
ось найпівнічніший платан в Україні, старий - 200 років.
недолуго примантулена сцена трошки портить загальний вид палацу. на ній раз на кілька років проходить кобзарський фест
Толік, тобі яка статуя більше нравиця, Гера чи Церера?
під маєтком зустрічаємо жіночку, яка з сусіднього села приїздить сюда продавати свої казки. купили кілька книжок в неї (чисто з ввічливості). кажем: підпишіть! вона: кому? ми: кошлатому зайцю! вона: а це він чи вона? а "зайцю" з великої чи з малої?
обходимо палац і заходимо через центральний вхід. огляд маєтку і екскурсія в музеї коштує 5 грн
міжстрочний інтреваааааалллл *рве волоси на голові*
в палаці я відразу заняла третє місце по займанню призових місць(
оглядаємо бальний зал. танцюємо вальс.
лєнолеум поверх паркета це тупо
цей же зал у 1914. головне, ніякого ленолеума
заходимо в музей.
спочатку йде кімната з всяким укр. прибамбасами - вишиванки, прялки-моталки, всяке таке
є кімната присвячена нєкоєму кобзарю Вересаю (вперший раз чула про нього)
це мені сподобались буковки
потім кімната присвячена мешканцям і господарям маєтку
оказалось, шо Галаган зрадив Мазепу,за шо йому Петро 1 дарує всю цю територію. така печальна і позорна історія галаганського маєтку. Толік розстроєний. Ми тоже викидаємо з голови всі скульптури і думки про комнатку.
У 1708 р., під час Північної війни, Гнат Галаган відмовився переходити на бік Івана Мазепи. Але не це прикро (ми тоді не жили - всього не знаємо). А прикро те, що потім запорізький козак Гнат Галаган взяв активну участь у жорстокій розправі над запорожцями. Як каже Вікіпедія: «14 травня 1709 року Гнат Галаган допоміг царським військам полковника П. Яковлєва зруйнувати Стару Січ, яка була тоді майже беззбройна - у ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Січовий отаман Яким Богуш вирішив все-таки дати бій, унаслідок чого майже всі запорожці загинули, а тих, що здалися в полон, Ґалаґан посадив на палю та пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях.
Запорожці, які вціліли після погрому Січі, вважали Ґалаґана своїм особистим ворогом, і у 1710-1711 рр. повсякчас полювали за ним та його майном на Правобережжі, через що Ґалаґан не міг нормально організувати тут своє господарство».
хохо, панство грає у крокета!
в наступній кімнаті була бутафорська зброя, зроблена з ну дуже подручних матеріалів, наприклад, з водки хортиця
ми розгледіли це і начали ржать, но екскурсоводша нас приструнила фразою "дівчата, не грайтеся! повторюю: зброя бутафорська!"
хоча можу уявити, як воно їй. вона шо не покаже за експонат, а це копія, репродукція і бутафорія. майже все вивезене в інші музеї покруче. в чернігів, наприклад. нема шо в ПТУ оригінальній красоті лежати, ще спортять
чергове селфі в принцесові дзеркала
трошки шизи воно ніколи не лишнє
виїжджаємо з Сокиринців на Прилуки - звідти вже маємо о 18-й електричку на Гребінку (а звідти потяг на Полтаву), а Саші і Лєні ще раніше, десь о третій треба їхати з Прилук на Ніжин
поїхали по трасі, шоб не петляти селами і невідомими дорогами, бо потяги ж.
кілька перших кеме втопили під 30 - о, таке я люблю. а після того аж до самих Прилук почався зустрічний вітер. при чом, странний, боковий (зліва), і чим дужче повертаєш вправо, тим дужчий вітер назустріч. чудєса якісь
церква нарядна як торт
доїжджаючи до вокзалу, попали в дощ. переждали його і вирішили пообідати десь поруч.
а щас зверніть увагу на бабушку на лавці. поруч стоїть мужик - її син. на вид вони обидва бомжуваті, але я до бомжів ставлюсь равнодушно і даже з жалістю. коли я сама чекала з вєліками чуваків, шо їздили по хавку в атб, вони мене шось розпитували, розказували (згадалась фраза якою син зашикував бабцю, шо шелестіла міліоном кульочків: "не розшелешуйте!"). оказалось, ми ждем одну електричку. ближче до прибуття ми зібрались їхати на перон, і тут бабушка, яка ще минуту тому балакала нормально, включає режим "стара-больна-скоро-помру" і просе подать на хлєб. застігнуті врасплох, даємо якісь гроші (на хлібину точно хвате), і тут баба сідає на голову: а ви не можете поїхати купити мені буханку чорного? ми: еее, давай досвіданя, ми спішим, ви сиділи на цій лавці 3 часа. вона опять видає дивовижну фразу: он у вас же мужья на вєлосіпєдах, хай поїдуть. це баба вже залізає на голову і ноги звішує. апеляція до того факту, шо її прямоходячий синок міг би сходити тисячу раз по хлєбушок, не работає.
про обід в Прилуках: (невероятно но) найшли хароше, дешеве і смачне кафе з грузинською і українською кухнею. рекомендую! знаходиться біля автовокзалу (це метрів 300 від залізничного) і не зважаючи на всю неприглядність района, були приємно здивовані.
в електричці п'ємо бехеровку з тоніком (мммм, доооообре), закусюємо яблучком шо графья галагани, балакаєм про разне. і тут з сусіднього вагона суне знакома нам бабушка. ми поробили морди кірпічом, сидимо. бабушка проходе мімо, вишукуючи чергову жертву для того шоб сходила їй по хлєб.
вивалючись з потяга в Полтаві, потрапляємо під дощ. це я провозила всі 6 днів 2 (два!) дощовика, але жоден так ні разу не вділа, а в полтаві вже такий думаєш: ой та скока тут їхати, 5 кеме, перетерплю. і, хльобаючи калюжну воду з-під коліс, ловлю всі ями (при чом ніколи не знаєш, як глибоко прийдеться нирнуть в калюжу це такий сюрприз завжди). боже, я дома. абажаю полтаву. гарячий душ, речі з баула одним куском запижовую в стіралку, припадаю до крану з живильною полтавською водою, в хаті ні кусочка їди (рома теж уїжжав на 5 днів, тому в холодильнику шаром покаті).
отака у нас получилась подорож) хто дочитав аж сюда - тому цьомке-бомке-все-таке - ви круті!
Частина 2.
Частина 3.
Частина 4.
Прощальну вечерю накрили за урочистим дерев'яним круглим столом. Шось добре їли, закусювали яблучком закарпатський і близько 12-ї заснули. а о 4 ранку, сто гарпунів їм в сраку, на насіжені свої місця прийшли рибалки і начали РИБАЛИТЬ, та так, шо всі в намьоті попрокидались і тут же стали боятись шо пиздять вєліки (вопше, це страшний сон любого велосипедиста - шо крадуть вєлік, від такого сну можна вмерти заживо). а коли лежиш в палатці і поруч хтось ходе, то кажеця шо ходять по голові, і це дуже неприятне чуство. і якби ж рибалки були нормальні і мовчазні, якими були лише деякі з них, так нєд же - імено в 4 ранку прийшли малолітні петеушники з бабами (ну хто ходе на рибалку з бабами? тіки петеушники) і з цього моменту дуже громко обсуждали шо нада давать підсаку і О БЛЯ ДИВИ ШО В МЕНЕ КЛЮЄ.
а саме місце стоянки було красиве і облаштоване двома столами з лавками і мангалом (плюс ми попередньо трохи прибрали сміття)
першим в списку красот нам попався неоготичний місток. получилось шо ми ночували буквально в 50 метрах від нього, і тому доволі швидко найшли його, і хоч перед тим я бачила фотки з нета, в реалі він кльовіший ніж на картинках, хоч і розсипається на очах
місток у 1914-му
наступною огледіли Альтанку. боооооже, як тут пахло бузком. я чуть с ума не сошла.
альтанка старовинна, 1829 року, збереглась
до альтанки веде такий-во місточок
Лєна піднімає поділ плаття, шоб не заплутатись і не оконфузитись перед знатними гостями. особливо мило вона одьоргувала шлейф:))
криворуке колективне самотсрєльне фото ))
забачивши хід навколо ротонди, досліджуємо шо там внутрі, заглядаємо у вікна. на вид як кафешка,а потім нам розказують, шо це дегустаційний зал.
палац Галаганів
з прізвищем Галаганів у нас же була ціла історія. у Толековій родині ( kilov) Галаган - це дівоче прізвище бабусі, яка, за словами Толіка, постійно йому казала, шо, мовляв, будеш на чужині - шукай Галаганів. їх тіпа скрізь повно, не пропадеш. і тут - родинне імєніє Галаганівського роду! яка находка! ми вже вибирали, яку статую нам тягти як подарок нащадкам власників маєтку. чи може комнату виділять, чого нє? кстаті там внутрі щас аграрний технікум. вопшем, сповнені сподівань, облюбовуємо колишні розкоші
оглядаємо галявину за палацом, яка зараз служить стадіоном для студентів технікума
ось найпівнічніший платан в Україні, старий - 200 років.
недолуго примантулена сцена трошки портить загальний вид палацу. на ній раз на кілька років проходить кобзарський фест
Толік, тобі яка статуя більше нравиця, Гера чи Церера?
під маєтком зустрічаємо жіночку, яка з сусіднього села приїздить сюда продавати свої казки. купили кілька книжок в неї (чисто з ввічливості). кажем: підпишіть! вона: кому? ми: кошлатому зайцю! вона: а це він чи вона? а "зайцю" з великої чи з малої?
обходимо палац і заходимо через центральний вхід. огляд маєтку і екскурсія в музеї коштує 5 грн
міжстрочний інтреваааааалллл *рве волоси на голові*
в палаці я відразу заняла третє місце по займанню призових місць(
оглядаємо бальний зал. танцюємо вальс.
лєнолеум поверх паркета це тупо
цей же зал у 1914. головне, ніякого ленолеума
заходимо в музей.
спочатку йде кімната з всяким укр. прибамбасами - вишиванки, прялки-моталки, всяке таке
є кімната присвячена нєкоєму кобзарю Вересаю (вперший раз чула про нього)
це мені сподобались буковки
потім кімната присвячена мешканцям і господарям маєтку
оказалось, шо Галаган зрадив Мазепу,за шо йому Петро 1 дарує всю цю територію. така печальна і позорна історія галаганського маєтку. Толік розстроєний. Ми тоже викидаємо з голови всі скульптури і думки про комнатку.
У 1708 р., під час Північної війни, Гнат Галаган відмовився переходити на бік Івана Мазепи. Але не це прикро (ми тоді не жили - всього не знаємо). А прикро те, що потім запорізький козак Гнат Галаган взяв активну участь у жорстокій розправі над запорожцями. Як каже Вікіпедія: «14 травня 1709 року Гнат Галаган допоміг царським військам полковника П. Яковлєва зруйнувати Стару Січ, яка була тоді майже беззбройна - у ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Січовий отаман Яким Богуш вирішив все-таки дати бій, унаслідок чого майже всі запорожці загинули, а тих, що здалися в полон, Ґалаґан посадив на палю та пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях.
Запорожці, які вціліли після погрому Січі, вважали Ґалаґана своїм особистим ворогом, і у 1710-1711 рр. повсякчас полювали за ним та його майном на Правобережжі, через що Ґалаґан не міг нормально організувати тут своє господарство».
хохо, панство грає у крокета!
в наступній кімнаті була бутафорська зброя, зроблена з ну дуже подручних матеріалів, наприклад, з водки хортиця
ми розгледіли це і начали ржать, но екскурсоводша нас приструнила фразою "дівчата, не грайтеся! повторюю: зброя бутафорська!"
хоча можу уявити, як воно їй. вона шо не покаже за експонат, а це копія, репродукція і бутафорія. майже все вивезене в інші музеї покруче. в чернігів, наприклад. нема шо в ПТУ оригінальній красоті лежати, ще спортять
чергове селфі в принцесові дзеркала
трошки шизи воно ніколи не лишнє
виїжджаємо з Сокиринців на Прилуки - звідти вже маємо о 18-й електричку на Гребінку (а звідти потяг на Полтаву), а Саші і Лєні ще раніше, десь о третій треба їхати з Прилук на Ніжин
поїхали по трасі, шоб не петляти селами і невідомими дорогами, бо потяги ж.
кілька перших кеме втопили під 30 - о, таке я люблю. а після того аж до самих Прилук почався зустрічний вітер. при чом, странний, боковий (зліва), і чим дужче повертаєш вправо, тим дужчий вітер назустріч. чудєса якісь
церква нарядна як торт
доїжджаючи до вокзалу, попали в дощ. переждали його і вирішили пообідати десь поруч.
а щас зверніть увагу на бабушку на лавці. поруч стоїть мужик - її син. на вид вони обидва бомжуваті, але я до бомжів ставлюсь равнодушно і даже з жалістю. коли я сама чекала з вєліками чуваків, шо їздили по хавку в атб, вони мене шось розпитували, розказували (згадалась фраза якою син зашикував бабцю, шо шелестіла міліоном кульочків: "не розшелешуйте!"). оказалось, ми ждем одну електричку. ближче до прибуття ми зібрались їхати на перон, і тут бабушка, яка ще минуту тому балакала нормально, включає режим "стара-больна-скоро-помру" і просе подать на хлєб. застігнуті врасплох, даємо якісь гроші (на хлібину точно хвате), і тут баба сідає на голову: а ви не можете поїхати купити мені буханку чорного? ми: еее, давай досвіданя, ми спішим, ви сиділи на цій лавці 3 часа. вона опять видає дивовижну фразу: он у вас же мужья на вєлосіпєдах, хай поїдуть. це баба вже залізає на голову і ноги звішує. апеляція до того факту, шо її прямоходячий синок міг би сходити тисячу раз по хлєбушок, не работає.
про обід в Прилуках: (невероятно но) найшли хароше, дешеве і смачне кафе з грузинською і українською кухнею. рекомендую! знаходиться біля автовокзалу (це метрів 300 від залізничного) і не зважаючи на всю неприглядність района, були приємно здивовані.
в електричці п'ємо бехеровку з тоніком (мммм, доооообре), закусюємо яблучком шо графья галагани, балакаєм про разне. і тут з сусіднього вагона суне знакома нам бабушка. ми поробили морди кірпічом, сидимо. бабушка проходе мімо, вишукуючи чергову жертву для того шоб сходила їй по хлєб.
вивалючись з потяга в Полтаві, потрапляємо під дощ. це я провозила всі 6 днів 2 (два!) дощовика, але жоден так ні разу не вділа, а в полтаві вже такий думаєш: ой та скока тут їхати, 5 кеме, перетерплю. і, хльобаючи калюжну воду з-під коліс, ловлю всі ями (при чом ніколи не знаєш, як глибоко прийдеться нирнуть в калюжу це такий сюрприз завжди). боже, я дома. абажаю полтаву. гарячий душ, речі з баула одним куском запижовую в стіралку, припадаю до крану з живильною полтавською водою, в хаті ні кусочка їди (рома теж уїжжав на 5 днів, тому в холодильнику шаром покаті).
отака у нас получилась подорож) хто дочитав аж сюда - тому цьомке-бомке-все-таке - ви круті!