зелене

[shepita]

учора вирішила виплакатися, але прийшла додому і зовсім про це забула. згадала лише в ліжку, але в ліжку я плакати не люблю - усе ж тоді мокре і спати дуже незручно. а сьогодні подумалося, що варто все ж догладати за своїми квітами, поливати й підсапувати, а то дивно якось, що хтось це робить за мене. варто планувати собі подорожі, думати про

Comments

[liohkaja]

маю вясёлага ката паласатага і... сфетлафора ня маю, але магу прывалачы, калі спатрэбіцца. Прыяжджай!

[shepita]

о, заради самого лише кота варто приїхати, дякую)
а світлофор і справді можна завести собі вдома, сідати так увечері навпроти нього і все-все йому розповідати. дякую за ідею.

[anonymous]

та мусять бути в вас такі світлофори навіть в нас є (1 штука). чи тобі тре розмови на інтелектуальніші теми, ніж переходи на вулицю таку-то й таку? а в ліжку якраз самоє оно плакати. мені вдень дуже рідко хочеться, хіба вже зовсмі всьо кепсько. а от ніч, як на зло, незалежно від того, наскільки я змучена і наскільки рано вставати, дужу сприяє ревінню. напевне тому, що то найтихіший і найменш позначений впливом інших людей і обов"язків час. але то таке спокійне зазвичай ревіння. щось в стилі колишнього (з колишнього мого періоду життя) "господи, прости мені гріхи мої". молитви змінились на думання. о.

[shepita]

у нас таких світлофорів я не зустрічала. пам'ятаю, що коли ми з батьками жили ще в гуртожитку, то під нашими вікнами був світлофор, який на якесь там світло дзеленчав. удень цього не було чути, а от уночі він відверто заважав нам спати. так само тепер я лише ночами чую як торохкотять поїзди і гавкають собаки. стільки зайвого шуму довкола, ойойой.
а з плачем якось то інакше. тобто у мене ніби немає якогось найбільш сприятливого для цього часу, але в ліжку точно цього не роблю. зараз узагалі - як тільки я можу нарешті лягти, почуваюся дуже добре. тоді нічого не болить, ні спина, ні ноги, тоді можна закрити очі і вже ні про що не думати. тоді я почуваюся цілком щасливою. хоча сльози такі неконтрольовані, так несподівано набігають. а може, це від того, що я зараз читаю. увесь час сумно від того.

[anonymous]

а що ти читаєш?

[shepita]

уже дочитала, слава Богу. тобто, може, тепер не буде від чого сумувати. про пам'ять, яка чомусь завжди болить. Дзвінка Матіяш, "Роман про батьківщину".

[andrijlyubka]

що за дурна ідея - плакати? краще скупатися чи побігати!!!

[shepita]

ну так, але ж у кожного свій спосіб позбуватися назбираного внутрішнього бруду, сорому, неспокою й напруги, непевності чи простого безпричинного суму. може, сльози - це й не найкращий спосіб, але дієвий, точно. та й про свої інші способи я теж написала. тобі це дивно й смішно, бо ти чоловік. все правильно)

[vidlunnya]

Головне, могти плакати. І не на замовлення, звісно. І ще для мене важливо не плакати прилюдно. Після того випадку в УГЛ. Більше ніколи.

[shepita]

от власне, що інколи хочеться виплакатися, бо знаєш - так має бути. треба визнати свій сум, треба з ним погодитись і дати йому у собі пожити, а потім відпустити, щоб знову стало легко. але мені не плачеться.
а я не пам'ятаю того випадку в угл. це, мабуть, добре. натомість згадала, що й сама там ревіла, і не раз.

[vidlunnya]

Чесно кажучи, не знаю, як можна вирішити виплакатись. Це якось саме по собі і несподівано. Часто через втому й після дурниці, яка спрацьовує як детонатор. Але коли ніхто не бачить, то нікому і не зважає, тож чому ні?
А з УГЛ. То під час нашого "колективного проекту" було, літо після другого курсу. У мене ще був неприємний осад, що всі чомусь вирішили, що це входить в нормальний порядок речей. Я розумію, всі в УГЛ плакали, тож що дивного? Але я - ні, лише того одного разу. І це було жахливо. Зате тепло згадую Доненко за той випадок.

[shepita]

то з мого посту так і виходить: на замовлення не плачеться, щоб там не вирішувати. це навіть важче, ніж з радістю.
а випадку того не пригадую. я чомусь думала, що це після "вікон" було, чи точніше, перед ними. і про Доненко я завжди тепло думаю. найчастіше згадую, як вона показувала нам свої вуха, мені й досі від того смішно. два тижні тому я її випадково зустріла на вулиці, і тоді зрозуміла, що справді за нею страшенно скучила.