( Read more... )

( Read more... )

Я сяду під зірку сусідню - аби недалечко,
Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку
Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,
А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.
І я простягну тобі вечір із флоксами, наче
Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.
Розтулиш долоню - а сміх утече й заплаче
Густим зорепадом і згубиться між ячменю…

Поховали бабцю... Земля їй пухом...

Коли ніч синім обрусом стіл твій застелить стиха ( Read more... )

коли над мостами зберуться останні тіні
і білим кан-каном ударить в обличчя сніг,
я сяду на лавку в якімсь нелюдськім тремтінні,
задушливий шалик впустивши собі до ніг.
скрипітимуть двері старого, як світ, будинку,
в зашторених вікнах принишкнуть чужі світи,
так схожі на твій, де була я лишень хвилинку...
і я зрозумію - не маю до кого йти...